Він умів усе зробити своїми руками, дбав про родину, пишався доньками й мріяв про час, коли закінчиться війна і можна буде знову господарювати вдома.
Навіть після важкої операції на легенях 24 лютого 2022 року Олександр Стельмащук пішов до військкомату. Він не міг залишатися осторонь, коли його країна потребувала захисту.
15 жовтня 2026 року життя захисника обірвав ворожий обстріл на Донеччині.
Господар, який умів усе
Олександр Стельмащук народився у 1972 році в селі Боложівка. Тут закінчив восьмирічну школу, а згодом продовжив навчання у Великій Боровиці на Хмельниччині. Саме там познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ліліаною.
Після навчання їхні дороги на певний час розійшлися: Ліліана вступила до інституту, а Олександр пішов служити в армію. Проте молоді люди підтримували стосунки.
У 1993–1994 роках Олександр добровольцем служив у складі миротворчих військ ООН під час війни в Югославії. Там отримав поранення. За службу та заслуги мав нагороду.
Повернувшись додому, уже наступного року одружився з Ліліаною та привіз кохану до Боложівки.
Дружина здобула фах учительки історії. Трохи працювала у школі в Суражі, а згодом понад тридцять років — у Великій Боровиці. П’ять із них є директоркою школи. Також вона — депутатка Шумської міської ради.
Олександр дбав про родину, тому часто їздив на заробітки до Польщі, а згодом — і до Харкова. Адже в селі відповідної роботи не було. Пізніше вступив до педагогічного інституту в Тернополі, де здобув фах учителя фізичної культури. За спеціальністю пропрацював два роки.
Одна з його колишніх учениць, Ірина Грицаюк, уже після загибелі вчителя написала в соцмережі, що він був дуже хорошою людиною.
Та Олександр був не лише вчителем і працівником, який намагався забезпечити свою сім’ю. У 2003–2004 роках очолював селищний комітет. Завдяки його зусиллям, активній допомозі в селі провели газ. Також на кількох вулицях проклали водопровід.
Він умів організувати людей і взятися за справу, довести її до кінця. А ще був справжнім майстром на всі руки.
— Я знала, що якщо Саші сказала, то все буде зроблено, — пригадує дружина. — Тобто був господарем.
Спочатку його захопленням було мисливство, а згодом усе більше часу він присвячував майструванню. Постійно щось вигадував, ремонтував, створював власними руками. Варто було побачити якусь річ чи задуматися над роботою — і він уже знав, як це зробити.
Три доньки — найбільша гордість
У 1997 році в подружжя народилася старша донька Іванна. Через чотири роки сім’я поповнилася ще однією донькою — Даринкою. Згодом народилася наймолодша — Діана-Олександра. Саме у серпні вона виявила бажання мати подвійне ім’я.
Олександр був спортивним чоловіком і змолоду багато часу приділяв спорту. Любов до активного життя передалася й дітям.
— Наша старша донька також любить спорт. Вона постійно бігала, — розповідає Ліліана Олександрівна.
У 2012 році Іванна вступила до військового ліцею-інтернату в Коропці, який закінчила з відзнакою. Після цього навчалася у Національній академії Державної прикордонної служби України в Хмельницькому, яку також закінчила з відзнакою.
У 2017 році до Прикордонної академії вступила й середня донька Даринка. Обидві стали офіцерками Державної прикордонної служби України.
Наймолодша донька навчається на другому курсі Хмельницького національного університету за спеціальністю «англійський переклад». Паралельно опановувала новий напрям і цього року отримала посвідчення-сертифікат оператора ІТ-дронів.
Олександр дуже пишався доньками. Для нього їхні досягнення були особливою радістю, адже дві старші вже обрали військову службу, а наймолодша також має намір вступати до Прикордонної академії.
У родині є й онуки, якими дідусь щиро тішився. Оля, Артур та Амелія — ще одна велика радість його життя.
Добровільно пішов у військкомат
За рік до початку повномасштабного вторгнення Олександр серйозно захворів. Переніс важке оперативне втручання на легенях. Здавалося б, після такого випробування здоров’ям найважливішим мало бути відновлення. Але 24 лютого 2022 року, коли росія розпочала повномасштабну війну проти України, він вирішив іти до військкомату.
Дружина тоді відповіла чоловікові: «Ну, то йди, подивляться твою медичну картку, на діагноз, і хто ж тебе візьме з ним».
До військкомату він поїхав разом із наймолодшою донькою. Ліліана Олександрівна зателефонувала старшій доньці в Київ, яка вже проходила військову службу.
— Іванка, тато поїхав у військкомат, хоче піти на війну, — жінка думала, що знайде підтримку, а почула у відповідь: «І треба, мамо, треба».
Так Олександр Стельмащук став на захист України. Від початку повномасштабного вторгнення служив водієм зенітного ракетного взводу стрілецького батальйону.
За роки служби побував на різних напрямках — Запорізькому та Херсонському. Останні три роки його військовий шлях пролягав Донеччиною: Лиман, Слов’янськ, Краматорськ.
Побратими знали його за позивним «Сивий». Бо саме війна додала йому сивини.
Попри відстань, подружжя постійно спілкувалося телефоном, радилося, обговорювало родинні справи. Олександр цікавився доньками, переймався планами наймолодшої, яка теж хотіла пов’язати майбутнє з військовою спеціальністю.
Він думав про рідних, радів онукам і будував плани на майбутнє. Мріяв, як вони господарюватимуть після закінчення війни, що робитимуть удома.
Та іноді в його словах звучала тривога, яку дружина тепер згадує з особливим болем.
— Сашо, уже рік як ти не був у відпустці, можливо, до Нового року тебе відпустять, — пригадує, як казала чоловікові Ліліана Олександрівна.
На що він відповідав, що ні, що мусять утеплятися і, мабуть, не прийде.
Дружина також пам’ятає одну розмову, яка назавжди закарбувалася в її пам’яті. Розповідала Олександрові, що багато хлопців повтікали додому, радила йому теж повертатися.
Але він відповів:
— І що, ти мене тоді будеш поважати?
У цих словах — його характер, почуття обов’язку та розуміння того, що означає бути захисником. Він не шукав виправдань і не хотів залишати побратимів.
«Якщо щось станеться, поховай мене ось тут»
Для Ліліани Олександр був не просто чоловіком. Він був людиною, на яку можна було покластися, опорою родини, господарем, батьком, який пишався дітьми, і дідусем, що радів онукам.
Вони разом пережили чимало: молодість, роботу, заробітки, виховання трьох доньок, хворобу та довгі роки війни. Навіть перебуваючи далеко від дому, Олександр залишався частиною щоденного життя родини.
Він планував майбутнє, думав про господарство, про те, що робитимуть після Перемоги. Але до загибелі сказав дружині слова, які тепер звучать особливо болісно:
— Якщо щось станеться, поховай мене ось тут, – і показав місце.
Ліліана Олександрівна не могла знати, що ці слова стануть його останнім проханням. Вона пам’ятає чоловіка ніжним звертанням до неї — «Лільця». Так він називав свою кохану.
15 жовтня 2026 року внаслідок ворожого обстрілу на Донеччині Олександр Стельмащук загинув.
На рідній землі
У скорботі та шані на площі Героїв Майдану в Шумську зустріли полеглого захисника Олександра Стельмащука. Священнослужителі відправили панахиду за загиблим військовослужбовцем.
Після цього траурний кортеж вирушив до рідної домівки Героя — у Боложівку. Наступного дня воїна поховали на рідній землі.
Нехай світла пам’ять про Олександра Стельмащука живе в серцях усіх, хто його любив і поважав. Нехай згадують його за добрі вчинки, працьовитість, відданість родині та Україні.
