Шумська громада втратила ще одного Героя. Жителі Шумщини провели в останню земну дорогу захисника України Ярослава Денчука.
Його загибель підтвердили за допомогою ДНК-експертизи після більш ніж двох років болісного очікування та надії.
Ярослав Денчук народився 27 травня 1984 року в селі Залісці у багатодітній родині. Разом із ним зростали старший брат Василь та сестра Тетяна.
Із повноліття Ярослав жив і працював у Тернополі. Упродовж багатьох років був водієм таксі.
— Якщо йому траплялися люди з нашого села, він завжди допомагав їм знайти потрібне місце й безкоштовно підвозив, — розповідає сестра Тетяна. — У нього було дуже добре серце. Завжди допомагав людям і нікому не відмовляв.
Після початку повномасштабного вторгнення Ярослав не поспішав до військкомату, однак твердо казав: «Ховатися я не буду. Якщо потрібно — піду».
3 лютого 2023 року його мобілізували до лав Збройних сил України. Захисник служив стрільцем-снайпером десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти.
16 жовтня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Вербове Пологівського району Запорізької області військовослужбовець загинув.
Два роки і вісім місяців Ярослава Денчука вважали зниклим безвісти. Лише нещодавно, після проведення необхідних експертиз, його загибель офіційно підтвердили.
– У брата залишився синочок Ромчик. 26 липня йому виповниться шість років, — зі сльозами говорить сестра. – Славік дуже любив свого сина, віддавав йому всю свою любов і турботу. Ромчик постійно чекав на тата. Якось зовсім недавно він сказав: «Тато повернеться, коли мені буде сім років». А коли дізнався, що тато загинув, не міг цього зрозуміти й запитав: «А що, тато більше до мене не приїде?». Одного разу, коли грався з іншими дітьми й вони розподіляли ролі, він сказав: «Я буду ангелом, як мій тато». Славік дуже любив дітей. Коли приїжджав у село до племінників, завжди привозив їм багато подарунків.
Теплими спогадами про однокласника поділилася Ірина Ярмолюк.
– Славік був хорошим, непосидючим, активним, компанійським, веселим і щирим хлопцем. Ми дружили всім класом, як то кажуть, до останнього. Після школи багато хто з нас поїхав навчатися до Тернополя, серед них і Славік. Пам’ятаю, коли я була вагітна першою дитиною й лежала в лікарні на збереженні, він завжди приходив мене провідати, приносив їжу та щось солоденьке. Кожні п’ять років ми збиралися на зустріч випускників, і Славік завжди був душею компанії – вигадував конкурси, жартував, створював гарний настрій. Цьогоріч мало минути 25 років після закінчення школи, і ми теж мали зустрітися. Але замість зустрічі проводжаємо Славіка в останню путь. Це вже третій наш однокласник, якого ховаємо. На війні загинув Сергій Руденький. Ще один наш однокласник, Ігор Максим’юк, також захищав Україну, але був звільнений за станом здоров’я. Після того, як Славік зник безвісти, він шість разів снився мені – і щоразу був у білій сорочці.
Щоб віддати останню шану Герою та підтримати його родину, на площу Героїв Майдану в Шумську прийшли сотні жителів громади. Вони зустріли полеглого воїна на щиті, схиляли голови у скорботі, приносили квіти та розділяли біль непоправної втрати разом із рідними.
Священнослужителі звершили поминальну молитву та наголосили на важливості пам’ятати захисників, які віддали життя за свободу України, та усвідомлювати, якою дорогою ціною українці виборюють право жити на своїй землі.
Після цього жалобний кортеж вирушив до рідного села Героя – Залісців. Уздовж дороги, якою востаннє везли Ярослава Денчука, вийшли односельці, друзі, сусіди, однокласники, знайомі та всі, хто знав, любив і поважав його.
Коли Україна потребувала захисту, Ярослав Денчук без вагань став на її оборону. Він віддав найдорожче – власне життя, щоб ми могли жити, працювати й будувати майбутнє.
Його мужність, самопожертва та відданість Україні назавжди залишаться в пам’яті земляків.
Ярослав Денчук став дванадцятим воїном із села Залісці, який віддав життя за незалежність і свободу нашої держави.
