Коли дітей, які приїхали на Шумщину із Роздольської громади Запорізької області та проживали у таборі «Дивосвіт» (с.Кутянка), запитали: «Як вам тут спалося?», вони відповіли: «Тихо!».
Одне коротке слово, у якому – ціла реальність їхнього життя.
Ці діти звикли до повітряних тривог, вибухів та укриттів. До того, що під час небезпеки треба разом із батьками спускатися у безпечне місце. До онлайн-навчання замість звичайної школи. До того, що зустрічі з друзями й живе спілкування стали рідкістю. А тут, на Шумщині, вони просто спали.
І було тихо.
Були просто дітьми
Протягом тижня юні гості з Роздольської громади відпочивали на Шумщині. Наші громади мають меморандум про співпрацю в межах проєкту «Пліч-о-пліч. Згуртовані громади».
Раніше на Шумщину вже приїжджали мешканці Роздольської громади, а цього разу гостями стали діти.
Для них підготували насичену програму: майстер-класи, екскурсії, подорожі, розваги та зустрічі з однолітками.

Діти побували в «Агроленді» біля Тернополя, знайомилися із Шумщиною та Тернопіллям, багато спілкувалися та просто проводили час разом.

Ця поїздка стала для них не просто відпочинком. Це була можливість відчути себе звичайними дітьми – без сирен, вибухів і страху.
Подорож до власної історії
Та найважливішою особливістю цієї поїздки стало те, що діти побували на землі, звідки походять їхні предки.

Вони відвідали Антонівці – село на Шумщині, історія якого тісно переплелася з історією Роздольської громади.
Після Другої світової війни мешканців Антонівців радянська влада примусово виселяла. Частина людей, а це – 170 родин – вивезли у село Розділ.
Тож для цих дітей Антонівці – не просто точка на карті. Це земля їхніх предків.
Вони побували на місці, де колись стояла церква, познайомилися з історією краю, відвідали місця, пов’язані з українським повстанським рухом, штаб УПА. А ще – варили повстанську кашу.
Храм, який поєднав Антонівці та Роздол
Колись в Антонівцях стояв храм. У 1940-х роках його знищили російські окупанти. Але знищити пам’ять не вдалося.
Мешканці Антонівців, яких примусово виселили на Запоріжжя, зберегли пам’ять про свою святиню. Уже там, у селі Роздол, вони збудували храм за зразком антоновецького.
Розповідають, що перед будівництвом колишні мешканці Антонівців приїжджали до рідного села, щоб взяти землі з того місця, де колись стояла церква. Цю землю вони заклали у будівництво храму у Роздолі.

Про цю історію розповідає староста Коханівського старостинського округу Роздольської громади Наталія Лісняк:
– Для нас ця церква – це не просто будівля. Це наша пам’ять, наш зв’язок із Антонівцями, із землею, звідки прийшли наші предки. Сьогодні ця церква є візитівкою Роздольської громади. Ми навіть зображаємо її на календариках.
Війна змусила залишити дім
Наталія Лісняк розповідає: до повномасштабної війни Роздольська громада жила звичайним життям. Тут працювали сільськогосподарські підприємства, 27 товаровиробників, діяли школи, ліцей, дитсадки. Люди трудилися, виховували дітей, планували.
Громада була молодою і лише починала розвиватися. А потім прийшла війна. Люди, які вже мали досвід подій на Донбасі та Луганщині, розуміли, що окупація не принесе нічого доброго, і почали виїжджати.
Залишалися переважно старші люди, яким особливо важко було залишити будинки та господарство, створене власними руками.
– Люди не знали, куди їхати, як залишити все, що наживали роками. Для старших людей це особливо важко. У них тут будинки, господарство. А починати життя спочатку в іншому місці старшим людям дуже складно, – розповідає Наталія Лісняк.
Спочатку частина людей, які залишилися на окупованій території, повірила в те, що намагалися нав’язати російські окупанти.
Їм розповідали, що тепер життя стане кращим, будуть соціальні виплати, гарантії, що росія нібито «подбає» про людей.
Але з часом ця ілюзія зникла.
– Спочатку люди були ніби в ейфорії: прийшли росіяни, казали, що тепер буде добре, створювали картинку комуністичного життя, обіцяли виплати, соціальні гарантії. Минув час – і люди побачили, що пенсії стали менші, виплати – теж. Те, що спочатку обіцяли, не справдилося, – розповідає Наталія Лісняк.
Водночас окупанти дивувалися побуту українців, бо не очікували побачити у звичайних українських будинках стільки побутової техніки та речей, необхідних для нормального життя.
– Вони дивувалися, що в кожному дворі, у кожному будинку є пральні машини, мікрохвильові печі, бойлери, унітази. Усе це почали забирати, пакувати й передавати до своїх родин. Вивозили те, що люди купували за власні гроші, те, що було в їхніх домівках», – розповідає Наталія Лісняк.
Тож люди були змушені залишати свої домівки, а громада – розсіюватися по Україні та світу.
Мають знати, звідки вони родом
Сьогодні Роздольська громада продовжує жити, попри те, що її територія залишається тимчасово окупованою.
Її мешканці живуть у Запоріжжі, в інших містах України, за кордоном. Але вони зберігають пам’ять про свій дім і передають її дітям.
Саме тому такі поїздки мають особливе значення.

Діти побачили місця, про які раніше могли знати лише з розповідей. Вони пройшли тією землею, звідки колись вирушили їхні предки. Побачили Антонівці, дізналися історію зруйнованої церкви, побували у місцях, пов’язаних з історією УПА.
І водночас отримали те, чого їм так бракує сьогодні, – живе спілкування, нових друзів і тиждень без війни.
«Мріємо запросити шумчан до себе»
Роздольська громада вдячна Шумській громаді, усім, хто доклав зусиль для того, щоб ця поїздка відбулася: організував проживання дітей, харчування, транспорт, насичене дозвілля – екскурсії.
– Ми всі дуже мріємо, щоб настав мир. Щоб ми могли повернутися до своєї громади, відбудувати її, відновити наше життя. І дуже хочемо, щоб настав той день, коли ми вже зможемо запросити шумчан до себе. Показати їм нашу громаду, наші села, нашу землю, показати, якою вона була і якою ми хочемо її знову зробити. Хочемо, щоб наші діти повернулися додому і щоб вони могли жити мирним життям, – каже Наталія Лісняк.
Можливо, саме тому ця поїздка була важлива не тільки для дітей.

Вона стала маленьким місточком між двома громадами, які сьогодні розділені війною, але поєднані історією.
Історією людей, яких колись примусово вивезли із Шумщини на Запоріжжя.
Історією храму, який знищили в Антонівцях, але відбудували за його зразком у Роздолі.
Історією дітей, які через багато десятиліть знову приїхали на землю своїх предків.
А вранці, після першої ночі на Шумщині, вони сказали:
– Тут тихо.
Для них це було більше, ніж відповідь на запитання.
Це було відчуття миру, якого вони так чекають.






