Для Оксани Волянюк урок історії – це не 45 хвилин нудної лекції. Це час, коли її учні стають істориками, детективами й дослідниками, вчаться ставити запитання, шукати відповіді та бачити за історичними датами й подіями живих людей.
Ведуть щоденник козака
«Дитину потрібно зацікавити, здивувати і надихнути на творчий пошук», – переконана вчителька історії Тилявської гімназії Оксана Волянюк.
Тому на її уроках давні єгиптяни можуть «отримати» смартфон – щоправда, придуманий самими учнями.
Вивчаючи княжу добу, школярі обирають князя, аналізують його рішення, намагаються зрозуміти, чому він діяв саме так.
А під час вивчення козацької доби ведуть щоденник козака, у якому описують його життя на Січі, походи, переживання та навіть особисті обставини.
А ще, вивчаючи історію Стародавньої Греції, діти досліджували, які страви любили греки, а потім намагалися приготувати їх удома. Фотографіями своїх кулінарних експериментів ділилися з учителькою.
– Те, що дитина зробила сама, вона точно запам’ятає, – каже Оксана.
До історії вона додає цифрові технології: діти створюють презентації, монтують відео, працюють з інтерактивними картами.
На уроках дискутують, висловлюють власні думки, вчаться аналізувати інформацію та відрізняти потрібне від другорядного.
Особливо важливим Оксана вважає розвиток критичного мислення у час війни, коли інформаційний простір переповнений різними повідомленнями та оцінками. Історія, переконана вона, допомагає не просто знати минуле, а вчитися думати.
Історія – це люди
Оксана Волянюк каже, що історія для неї ніколи не була просто набором дат і фактів. Можливо, любов до неї почалася ще в дитинстві – з родинних розповідей.
Один її дідусь пройшов усю війну і повернувся з фронту без ноги. Інший був вивезений до Німеччини як остарбайтер. Бабуся розповідала про важке життя, про працю на польських панів у Переморівці.
Дитина слухала ці історії й постійно задумувалася: а чому тут була війна? Чому тут була Польща? Що відбувалося з людьми?
Так поступово з’явився інтерес до минулого, який згодом став професією.
Оксана народилася у Переморівці, дитинство провела у Рівному, а згодом родина переїхала до Тилявки – батьківського села. Після навчання у Рівненському державному гуманітарному університеті, де здобула фах учителя української мови, літератури й історії, повернулася до Тилявки.
– Часто люди думають, що історія – це дати та події, які потрібно зазубрити. Зовсім ні. Це люди, які жили, приймали рішення, помилялися, боролися, любили, страждали. І важливо для учнів пережити це, відчути кожну епоху, – переконана учителька.
Саме тому на своїх уроках вона намагається виховувати не лише знавців історії, а й людяність, милосердя, здатність співпереживати.
Наприклад, вивчаючи Голокост, проводить паралелі з історіями Праведників світу, які рятували євреїв.
Говорячи про Голодомор, порівнюють ті події із сучасністю, зокрема, із ситуацією в Олешках.
Історія Шумська як місця, де діяло єврейське гетто, відкриває для учнів ще одну важливу сторінку історії рідного краю.
Також багато розповідає дітям про роботу благодійних фондів та волонтерство, бо це зараз важливо.
Від музейних фондів – до пошуків
Десять років Оксана Волянюк працювала науковою співробітницею музею Уласа Самчука, який діє при школі у Тилявці. Це була велика й копітка робота: у музейних фондах – понад 15 тисяч експонатів. Їх потрібно було описувати, систематизувати, перевіряти, зберігати й постійно поповнювати.
Багато чого знаходили саме завдяки пошуковій роботі в селі.
Оксана з теплотою згадує свого наставника – учителя й краєзнавця Петра Панасюка, який стояв біля витоків створення музею. Цій справі передувала робота ГО «Товариство «Волинь» ім.Уласа Самчука, а згодом музей став важливим осередком дослідження історії краю.
При ньому діяла й творча лабораторія, куди приїжджали студенти та викладачі Київської гуманітарно-педагогічної академії.
Після певної паузи музейна робота знову пожвавлюється – нині тут новий керівник.
Та й сама Оксана не залишила дослідницької роботи. Із 2014 року при Тилявському НВК, а нині – гімназії, діє національно-патріотичний клуб «Спалах».
Разом із дітьми вона досліджує історію рідного краю.
Одним із таких проєктів стала історія хутора Подоляни між Тилявкою та Башківцями. Учні їздили до старожилів, записували їхні спогади. Частини людей, з якими вони тоді говорили, вже немає.
– Якщо зараз не записати ці історії, потім уже не буде в кого запитати, – переконана Оксана.
Діти досліджували й історію УПА, бували в Антонівцях, спілкувалися з очевидцями. Але для них це не обмежувалося записом спогадів.
Якщо бачили, що літній людині потрібна підтримка, могли принести дров, води чи просто допомогти по господарству.
Так історія ставала не лише дослідженням, а й уроком людяності.
Учителька сама постійно вчиться
Оксана має вже три випуски учнів, а нині працює з новим п’ятим класом. Каже, що діти щороку хочуть дедалі більше нового, активного, цікавого. Тому вчителю теж не можна зупинятися.
Вона багато читає – історичну та церковну літературу, цікавиться історією Афону. Любить Бога і співає у церковному хорі. Подобається ходити до лісу, збирати гриби.
– У лісі ти ніби перероджуєшся. Залишаєш там увесь негатив, черпаєш сили і вже виходиш зовсім іншою людиною, – розповідає.
Разом із дітьми об’їздила чимало історичних місць Тернопільщини та сусідніх областей. Бо переконана: історію потрібно не лише читати в підручнику, а й побачити, відчути, доторкнутися до неї.
За насиченим шкільним життям є й особиста історія родини. Чоловіка Оксани мобілізували у березні 2022 року. Він служив в артилерії, був командиром гармати, воював на Херсонщині, а близько двох із половиною років – у районі Бахмута та Соледара.
Під час служби отримав важке поранення – біля нього розірвалася гармата, також зазнав опіків легень. Нині чоловік проходить реабілітацію.
Син Дем’ян навчається на ІІ курсі медичного коледжу за спеціальністю «реабілітолог». Можливо, на його вибір вплинула й історія батька: хлопець бував із ним на реабілітації, бачив військових, спілкувався з ними й поступово зрозумів, що хоче допомагати людям повертатися до повноцінного життя. У майбутньому планує продовжити медичну освіту.
Її власна історія як учительки теж не стоїть на місці. Оксана продовжує шукати нові способи зацікавити дітей, нові теми для досліджень і нові можливості показати їм: минуле – це не щось далеке й застигле.
Це історії людей. І серед них – історія кожного з нас.
А ще, вважає учителька, уроків історії України у навчальних програмах катастрофічно мало – 1-1,5 години на тиждень.
Учні мають більше часу вивчати історію власної держави, аби вчитель міг якісно виконати свою місію – виховати свідому, патріотично налаштовану особистість, яка буде формувати національну свідомість громадян своєї країни.
