Він навчав дітей, любив свою родину, захоплювався технікою, будував плани на майбутнє. Та коли Україна покликала, без вагань став на її захист. 1 листопада 2026 року під час виконання бойового завдання загинув житель Шумської громади, захисник України Олександр Бринюк. Йому було 43 роки.
Шлях, що розпочався у Людвищі
Олександр Бринюк народився 7 червня 1983 року в селі Людвище у звичайній сільській родині. Тут минули його дитинство та юність, тут він зростав, навчався, формувався як особистість.
Закінчив Людвищенську загальноосвітню школу І-ІІ ступенів. Згодом вступив до Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту імені Тараса Шевченка, де здобув спеціальність «Фізична культура». Пізніше продовжив навчання, опанувавши фах учителя трудового навчання.
Після закінчення навчального закладу повернувся до рідного села і майже двадцять років працював у Людвищенській школі вчителем фізичної культури та трудового навчання. Його знали як педагога, який умів знайти спільну мову з дітьми, підтримати, підказати, зацікавити. Зовні строгий, але з добрим серцем, він користувався повагою колег та любов’ю учнів.
Найбільше багатство – родина
У житті Олександра була ще одна важлива сторінка – створення власної сім’ї. Він покохав Олену із сусіднього села Тилявка. Згодом вони одружилися, а у 2019 році подружжя перебралося жити до Тилявки.
Разом виховували двох дітей – сина Сергія, якому нині 19 років, та 15-річну доньку Софію. Для них Олександр був люблячим чоловіком і турботливим батьком, людиною, на яку завжди можна було покластися.
Особливе місце в його житті посідали батьки. Мама, Наталія Іванівна, усе життя пропрацювала вчителькою математики та фізики у Людвищенській школі. Вона навчила й виховала не одне покоління дітей, прищеплювала їм любов до рідного краю та Батьківщини. Ці цінності разом із батьківською наукою та вихованням передала і своєму синові. Тато, Іван Олександрович, також приділяв багато уваги вихованню та навчанню Олександра.
Сьогодні батьків уже немає серед живих. Не судилося їм побачити, як їхній син став захисником України, якого поважали побратими та шанувала громада.
Олександр любив техніку, умів працювати руками, складав трактори. Це було справжнім сімейним захопленням. Його батько добре розумівся на техніці, цікавилися нею молодший брат Роман, сам Олександр, а згодом і його син.
Від учителя – до захисника України
Перед початком повномасштабного вторгнення Олександр звільнився зі школи та почав їздити на заробітки. Однак 27 серпня 2022 року він прийняв важливе для себе рішення – став до лав Збройних сил України, щоб захищати рідну землю.
Спочатку проходив навчання на Яворівському полігоні. Згодом вирушив до Великої Британії, де здобув навички базової загальновійськової підготовки. Після повернення знову навчався на Яворівському полігоні, проходив фахову підготовку, а згодом отримав направлення до Гайсина.
Військовий шлях Олександра пролягав через найгарячіші напрямки фронту. Спочатку воював на Авдіївському напрямку, а з 2024 року – на Покровському.
У лавах ЗСУ обіймав посаду командира відділення самохідного артилерійського взводу. Виконував складні бойові завдання, проходив через запеклі бої, залишаючись вірним військовій присязі та своїм побратимам.
Його службу й особисту мужність відзначали неодноразово. Олександр отримував подяки від Шумської міської ради, грамоту від командира військової частини. На ім’я голови громади надійшов лист-подяка від військової частини, у якому відзначали, що Олександр Іванович бере участь у найзапекліших боях та сумлінно виконує поставлені завдання. Подібні листи надсилали також до управління освіти, культури, молоді та спорту й до Людвищенської гімназії.
За особливі заслуги перед державою воїн нагороджений медаллю «За службу державі», а влітку 2026 року отримав високу військову відзнаку – «Золотий хрест».
Кожна звістка від нього була надією
Попри службу на передовій, Олександр намагався постійно підтримувати зв’язок із родиною. Коли дозволяла ситуація, приблизно кожні дві години надсилав дружині повідомлення, смайлик або кілька слів, аби вона знала: з ним усе добре.
Ці короткі повідомлення були для Олени безцінними. За ними вона чекала, хвилювалася, жила надією, що чоловік зателефонує знову.
Востаннє подружжя спілкувалося у суботу ввечері. Наступного дня, 1 листопада, о 10:30 Олександр написав дружині, що в нього все добре. А вже об 11:04 стався ворожий приліт…
Після цього зв’язок обірвався. Разом із ним обірвалися звичні повідомлення, на які так чекала родина. Залишилися біль, невимовна туга та безліч запитань, на які вже ніколи не буде відповіді.
Ще на початку своєї військової служби Олександр сказав дружині: якщо з ним щось станеться, хоче бути похованим у Тилявці – на горбочку під березами. Це було його особисте прохання, його остання воля. Рідні виконали її.
Таким його пам’ятатимуть люди
Попри суворий вигляд, у душі Олександр був добрим, веселим, товариським чоловіком. Любив пожартувати, цінував дружбу, поважав людей. Умів підтримати розмову, нікому не відмовляв у допомозі. Таким його пам’ятають рідні, друзі, сусіди, колеги та колишні учні.
– Про Олександра можна сказати лише позитивне. Він був люблячим чоловіком, турботливим батьком, хорошим господарем. Товариський, мав багато друзів. Сусіди відгукуються про нього добре. У будь-який час міг прийти на допомогу, з повагою ставився до кожного, – розповідає староста села Наталія Затворнюк.
Не забували Олександра і колишні колеги з Людвищенської школи. Вони знали його не лише як односельця, а передусім як хорошу, щиру людину. Коли чоловік приїжджав у Людвищі, завжди знаходив час, аби зайти до колег, поспілкуватися, поцікавитися справами. Навіть перебуваючи на військовій службі, телефонував їм.
За тиждень до загибелі, 23 жовтня, вони востаннє спілкувалися з Олександром через відеозв’язок. Тоді ніхто не міг подумати, що ця розмова стане останньою.
Остання дорога Героя
Шумська громада зустріла свого захисника з глибоким сумом і вдячністю. Живим коридором, навколішки, люди проводжали 43-річного Олександра Бринюка, віддаючи останню шану воїну, який повернувся додому на щиті.
На площі Героїв Майдану у Шумську священнослужителі відслужили панахиду за загиблим захисником. Після цього траурна процесія вирушила до Тилявки.
Поховали воїна, як і заповідав, – на горбочку під березами, у Тилявці, яку він обрав своїм останнім земним прихистком.
Вічна пам’ять і слава захиснику України!
