В 11 років Марія вже співала у церковному хорі рідного села Цеценівка. А в 15 їй довірили його очолити. Для дівчинки це була неабияка відповідальність, але водночас і знак великої довіри дорослих. Можливо, саме тоді Марія Лучин вперше відчула: якщо хочеш навчати інших, спочатку мусиш багато чого навчитися сама.
Виросла у співочій родині
Спів супроводжував її з дитинства. Марія виросла у співочій родині, де були й хорові диригенти. Проте можливостей здобути музичну освіту у сільської дівчини тоді було небагато. Цеценівка була віддалена від районного центру, а батьки не наважувалися відпускати доньку саму до музичної школи. Тож багато чого вона опановувала самотужки.
Після закінчення місцевої школи Марія вступила до Кременецької обласної педагогічної академії, де здобула фах учителя музичного мистецтва, етики та естетики.
Працювала в Людвищенському НВК учителем музичного мистецтва та керувала вокальним гуртком. Після переїзду разом із чоловіком до Потуторова вчителювала у Садківській гімназії. Була педагогом-організатором, вихователем, заступником директора, учителем музичного мистецтва, а згодом очолила й сам заклад.
Тому, коли у 2024 році оголосили конкурс на посаду директора Великодедеркальської школи мистецтв, Марія вирішила спробувати себе у новому напрямку – тому, який був особливо близьким її серцю. Досвід керівної роботи вже мала, музика і спів були її покликанням.
Конкурсний відбір пройшла успішно. Так у Великодедеркальській школі мистецтв з’явилася нова директорка.
Спочатку для колективу вона була новою людиною, прийшла у вже сформоване середовище зі своїми традиціями. Але, за словами Марії Лучин, минув буквально тиждень – і вона вже почувалася тут своєю. Дуже швидко відчула підтримку колег і зрозуміла: це колектив однодумців, якому багато що під силу.
Тут відкрили клас сольного співу, який очолила сама Марія. Сьогодні у школі мистецтв навчаються 102 дитини з різних сіл Великодедеркальської громади.
У кожній дитині є свій талант
Для Марії Лучин немає неталановитих дітей.
– У кожній дитині є свій талант. Треба тільки його побачити, знайти цей діамант і допомогти йому заблищати, – переконана вона.
Саме такою для неї була перша вчителька Галина Андронівна Доїзжак. Навіть через роки згадує її білий пенал, весь у плямочках від чорнила, у якому завжди було багато запасних ручок для дітей. Для Марії це один із прикладів справжнього педагога – уважного, справедливого і готового допомогти.
Ці принципи вона переносить і у власну роботу. Учнів не можна порівнювати між собою, – переконана директорка, адже кожен має свої здібності, свій темп і свій шлях. До кожної дитини треба знайти підхід і допомогти їй розкритися.
Особливість мистецької школи Марія бачить і в тому, що тут дитина навчається за власним бажанням. Загальна освіта є обов’язковою, а до школи мистецтв приходять ті, хто сам хоче співати, танцювати, малювати чи грати на музичному інструменті.
– Тут дітей ніхто не заставляє. Вони приходять, бо хочуть розвиватися, хочуть чогось навчитися, – говорить Марія Лучин.
І це, каже вона, зовсім інший рівень взаємодії з учнями. Такі діти уважні, стараються, не пропускають занять і прагнуть кращого результату.
Особливо це помітно у сольному співі. Коли на сцену виходить хор, одна помилка може залишитися непомітною. А коли співає одна дитина – відповідальність зовсім інша. Тому Марія Лучин навчає своїх учнів не просто правильно виконувати пісню.
На сцені треба пережити її самому, віддати душу – і тоді глядач переживе її разом із виконавцем.
Коли учні виступають, викладачка майже завжди стоїть за кулісами. Каже, що між педагогом і дитиною виникає своєрідний телепатичний зв’язок. Вона може тихенько підспівувати, диригувати руками, стежити за кожним рухом учня. І навіть коли батьки просять зняти виступ дитини на телефон, часто відмовляється: боїться відвести погляд від сцени, щоб не перервати цей особливий зв’язок.
Українська пісня – те, що потрібно берегти
У репертуарі її учнів є сучасні українські пісні, але особливе місце Марія відводить народній пісні.
Вона називає її діамантом українського народу.
– Адже колись люди не мали можливості записувати пісні на папері чи зберігати їх у нотних збірниках. Вони передавали їх з уст в уста – від покоління до покоління. Тому одна й та сама пісня могла звучати в різних селах по-різному: змінювалися слова, мелодія, з’являлися особливості певного краю. Ц свідчення того, як жила і розвивалася українська пісенна традиція, – каже викладачка сольного співу.
І саме її, переконана директорка, ми не маємо права втратити.
– Це наше, рідне. Ми повинні його берегти, цінувати, розвивати в дітях і передавати далі, – говорить Марія.
Вона не раз чує думку про те, що під час війни нібито не до пісень. Але сама категорично з цим не погоджується. Українська пісня – це культура, пам’ять і душа народу. А тому співати потрібно і сьогодні. Особливо дітям, які мають знати своє, пам’ятати традиції та передавати їх наступним поколінням.
За два роки у Великодедеркальській школі мистецтв змінилося чимало. Тут працюють над розвитком дітей, облаштовують приміщення, роблять його комфортнішим для учнів і педагогів. Провели капітальний ремонт туалету, замінили вікна, придбали жалюзі.
Усе це, каже Марія Лучин, стало можливим завдяки спільній роботі. Допомагають Великодедеркальська сільська рада, відділ освіти, сім’ї, молоді, спорту, культури і туризму, культури є й спонсорська підтримка.
Окремо директорка дякує голові громади Юрію Панасюку та освітянській керівниці Ользі Федюк, яка, за словами Марії Лучин, не лише підтримує ініціативи колективу, а й сама постійно генерує нові творчі ідеї.
Але найбільша гордість школи – її учні. Вони беруть участь у конкурсах і фестивалях, здобувають нагороди. Зокрема, учениця Єлизавета Миколайчук здобула Гран-прі на обласному конкурсі «Творчість юних».
Високі результати мають і юні піаністи, а роботи вихованців класу образотворчого мистецтва нерідко дивують навіть дорослих.
Коли відвідувачі заходять до школи і бачать на стінах дитячі малюнки, вони часом перепитують: невже це справді намалювали діти? Настільки майстерними й талановитими є роботи вихованців.
Найбільше дітей займається у хореографічному класі. Марія жартує, що «найбагатша» людина в колективі – хореограф Алла Кравчук, бо саме до неї на заняття приходить найбільше учнів.
Для Марії Лучин важливо, щоб успіхи дітей були результатом спільної роботи всього колективу.
Вона вимагає чесності й відкритості, трудової дисципліни та відповідального ставлення до своїх обов’язків. Але водночас говорить і про любов – ту саму християнську любов між людьми, без якої, на її переконання, неможливо створити справжній колектив.
Сама Марія Лучин називає себе людиною широкого профілю. Якщо чогось не знає – сідає і вчиться. Якщо потрібно щось організувати – організовує. Якщо треба зробити власноруч – розбирається і робить. Вона вдячна Богові за здатність навчатися, за талант до пісні й за вміння об’єднувати навколо неї людей.
За директорською роботою – родина
Та за директорською роботою і педагогікою є ще одна важлива для неї роль – роль мами і дружини.
Разом із чоловіком Іваном виховують двох дітей – сина Богдана та доньку Катерину.
Іван – поліцейський, нещодавно повернувся з війни на Торецькому напрямку та реабілітації після поранення.
Діти також мають творчі здібності. Донечка Катруся – справжня мамина помічниця й творча партнерка. Вона навчається у школі мистецтв по класах фортепіано, хореографії та образотворчого мистецтва.
Разом із мамою вони часто виступають дуетом: донька акомпанує, мама співає.
Можливо, у цьому і є особливий символ Маріїного життя: колись вона сама була дівчинкою, якій у 15 років довірили вести церковний хор. Сьогодні вона стоїть за кулісами й підтримує дітей, які виходять на сцену.
Вона так само вірить у них, як колись хтось повірив у неї.
І хоче, щоб кожна дитина знайшла свій талант – той маленький діамант, який уже є всередині, але потребує праці, любові й доброго педагога, щоб одного дня по-справжньому заблищати.
А разом із цим Марія хоче зберегти те, що вважає нашим найбільшим скарбом, – українську пісню, українське мистецтво, нашу пам’ять і традиції.
Бо своє, рідне, на її переконання, потрібно не просто знати. Його потрібно любити, берегти і передавати далі.
