Шумські ліси пам’ятають час, коли тут діяли підрозділи Української повстанської армії. Сьогодні ці місця є частиною історії краю, але водночас історія УПА залишається одним із інструментів російської пропаганди.
Повстанський осередок в Антонівцях
У 1942-1944 роках в Антонівцях на Шумщині діяв штаб військового округу УПА «Волинь-Південь». Тут функціонувала фактично ціла повстанська інфраструктура: школа старшин, шпиталь, курси медсестер, пекарня, миловарня.
В Антонівцях працювали пропагандисти й журналісти УПА, видавали газету «Повстанець».
У 1943 році німецькі війська намагалися знищити повстанський табір. За даними історичних матеріалів, для його ліквідації була використана, зокрема, й авіація.
Навесні 1944 року неподалік, в урочищі Гурби, відбувся один із найбільших боїв УПА з радянськими силами.
Дослідники називають різну чисельність учасників бою. Водночас масштаб протистояння був значним.
Після повернення радянської влади боротьба проти українського підпілля продовжилася. Репресії торкнулися не лише повстанців, а й цивільного населення, яке радянські органи вважали пов’язаним із підпіллям.
УПА продовжувала діяти в регіоні й після завершення німецько-радянської війни.
Як із цієї історії створили пропагандистський міф?
Ще радянська пропаганда почала систематично представляти український визвольний рух винятково як «бандерівців», «зрадників» і «пособників нацистів». Один із центральних міфів полягав у твердженні, що УПА нібито була лише інструментом нацистської Німеччини.
Український інститут національної пам’яті зазначає, що звинувачення ОУН та УПА в тотальній співпраці з нацистами було одним із ключових елементів радянської пропаганди. Водночас історичні документи свідчать і про боротьбу українського підпілля з німецькими окупантами.
Інший поширений міф – твердження, що Степан Бандера особисто командував УПА. Насправді УПА очолювали Василь Івахів, Дмитро Клячківський, Роман Шухевич та Василь Кук у різні періоди.
Степан Бандера очолював Організацію українських націоналістів (ОУН), зокрема її революційне крило.
Ще одна легенда – нібито Нюрнберзький трибунал засудив ОУН та УПА. Це також неправда: ані Бандера, ані Шухевич, ані ОУН чи УПА не були засуджені Міжнародним військовим трибуналом у Нюрнберзі.
Чому ці міфи важливі сьогодні?
Тому що російська пропаганда не залишила радянські образи в минулому. Вона використовує їх і сьогодні, адаптуючи до сучасної інформаційної війни.
Образ «бандерівця», якого російська пропаганда подає як обов’язково «нациста» або «фашиста», використовується для створення образу України як нібито ворожої та агресивної держави.
Наприклад, російська пропаганда поширювала фейковий «мобілізаційний плакат» із символікою дивізії СС «Галичина» та згадкою про Бандеру, хоча цей матеріал не мав стосунку до офіційної української мобілізаційної кампанії.
Такі фейки покликані створити враження, що сучасна Україна нібито продовжує ідеологію нацистських формувань.
Інший прийом – вирвати окрему історичну подію або фотографію з контексту, додати емоційний підпис і представити це як доказ того, що «вся УПА була нацистською організацією».
Тому важливо розділяти дві речі: історичне дослідження минулого та пропагандистське використання цього минулого сьогодні.
Історія УПА має складні сторінки, як і історія багатьох збройних рухів XX століття. Вона включає різні періоди, рішення, конфлікти та дії різних людей.
Саме тому протидія пропаганді не означає заміну одного спрощеного міфу іншим. Навпаки – вона потребує документів, контексту та роботи істориків.
Шумщина як приклад
Для мешканців нашого краю ця історія – не далека абстракція.
Антонівці, шумські ліси, повстанські криївки, табір УПА, події біля Гурб – усе це є нашою географією.
Тому, коли російські інформаційні ресурси вкотре пишуть про «бандерівців», «нацистів» або «фашистів в Україні», варто поставити просте питання: що саме вони говорять про історію і чому?
Адже мета пропаганди – не обов’язково переконати людину в конкретному історичному факті. Часто її завдання – сформувати емоцію: страх, ненависть, недовіру або переконання, що сучасна Україна нібито є продовженням вигаданого пропагандою образу минулого.
І саме тому знання власної локальної історії стає одним із способів протидії дезінформації.
