Майже рік рідні, знайомі та жителі Шумської громади жили надією, що Олександр Поляруш, який зник безвісти під час військової служби, повернеться додому живим. Кожна звістка могла стати тією, на яку так довго чекали. Та 26 жовтня 2026 року після проведення необхідних ДНК-експертиз підтвердили загибель захисника. Громада зустріла свого воїна на колінах і провела його в останню дорогу, віддавши шану чоловікові, який у важкий для країни час став на її захист.
Дитинство та юність минули в Цеценівці
Життєва дорога Олександра розпочалася на Київщині. Коли хлопчикові виповнилося лише три роки, він разом із мамою переїхав до села Цеценівка. Саме тут минули його дитячі та юнацькі роки, тут він зростав, навчався, пізнавав світ і формувався як людина. Цеценівка стала для нього рідним селом.
У місцевій школі Олександр здобував перші знання, а після її закінчення продовжив навчання у Шумському професійно-технічному училищі, де опанував фах тракториста. Згодом працював у Темногайцях, а також їздив на заробітки, намагаючись заробити на життя своєю працею.
Життя Олександра було непростим, як і в багатьох людей, яким доводилося шукати роботу, змінювати місце праці та долати щоденні труднощі. Він був людиною праці, жив звичайним життям, будував свої плани, мав свої турботи й надії.
Олександр не був одружений. Мав брата по маминій лінії, який проживає на Рівненщині.
Староста села Іванна Григор’єва згадує Олександра як спокійного, скромного й тихого чоловіка, який готовий прийти на допомогу. Вони спілкувалися, підтримували зв’язок. Для неї він був односельцем — людиною, про яку можна було сказати небагато слів, але ці слова відображали його характер.
Від військової служби — до останнього бою
Восени 2024 року Олександра Поляруша мобілізували до лав Збройних сил України. Відтоді його життя змінилося. Звичні будні залишилися позаду, а попереду були військова служба, відповідальність, небезпека та виконання завдань із захисту рідної країни.
Служив водієм автомобільного взводу роти вогневої підтримки штурмового батальйону. Був на Харківському та Донецькому напрямках — там, де українські військові щодня протистоять ворогу, виборюючи право нашої держави на свободу та незалежність.
Майже рік Олександр вважався безвісти зниклим — із листопада 2025 року.
За цими словами — тривалий час невідомості, болісного очікування та надії на звістку. Та, на жаль, очікування не принесло тієї звістки, на яку так хотілося сподіватися.
26 жовтня 2026 року надійшла важка звістка: після проведення необхідних ДНК-експертиз підтвердилася його загибель.
Олександр повернувся додому на щиті. Він загинув 26 листопада 2025 року поблизу населеного пункту Покровськ, що на Донеччині.
Його шлях до рідного села завершився, але пам’ять про нього залишиться серед людей, які знали його, спілкувалися з ним і пам’ятатимуть як тихого, скромного односельця, котрий у важкий для країни час став до лав її захисників.
Громада зустріла воїна на колінах
Шумська громада зустріла свого воїна на колінах. Біля в’їзної стели «Шумська громада», зі сторони Кременця, люди схилили голови, утворивши живий коридор пошани. У скорботній тиші, з квітами та державними прапорами, вони віддали останню шану захиснику, який повернувся додому назавжди.
Далі траурний кортеж вирушив до Цеценівки – села, де минули дитинство та юність Олександра, де він ходив до школи, звідки починав свій життєвий шлях. Тепер він повернувся сюди востаннє, щоб знайти вічний спочинок на рідній землі.
Священнослужителі відправили панахиду за спокій душі полеглого воїна. Він повернувся у лоно рідної землі, тут знайшов свій останній спочинок. За українською традицією присутнім роздавали коровай, який мали роздавати на весілля.
Олександр Поляруш повернувся додому на щиті. Його земний шлях завершився, але пам’ять про нього житиме в рідному селі, серед тих, хто його знав, і в історії боротьби українського народу за свободу.
Вічна пам’ять і слава захиснику України!
