Пам’ять про Волинську трагедію залишається болючою темою в українсько-польських відносинах. російська пропаганда розуміє це і вправно використовує, щоб посилювати взаємні звинувачення, замовчувати частину історичних фактів і переносити відповідальність за злочини окремих організацій на цілі народи.
Як розпізнати такі маніпуляції та чому важливо говорити про спільну історію без мови ворожнечі – розповідає місцева вчителька історії Лариса Приймич.
Що відомо про Волинську трагедію
У 1943-1944 роках на Волині відбувалося криваве українсько-польське протистояння, жертвами якого стали тисячі людей, зокрема цивільні. Українські історики називають ці події Волинською трагедією.
Навколо цих подій виникло чимало суперечок і пропагандистських трактувань. російська пропаганда, зокрема, поширює міфи й маніпуляції, щоб представити українців єдиними винуватцями подій. Таке однобічне трактування допомагає розпалювати ворожнечу між українцями й поляками та поглиблювати розкол між двома народами.
Для мешканців Шумщини ця тема також має значення. Хоча нині Шумськ географічно розташований у Тернопільській області, історично місто й навколишні території були пов’язаними з Волинню. Тому можна припустити, що події того періоду могли зачепити й наш край.
Спільна історія, яка перетворилася на трагедію
Поляки та українці жили на Волині разом щонайменше протягом міжвоєнного періоду – близько двох десятиліть. Як розповідає Лариса Іванівна, попри побутові конфлікти, кривавих подій такого масштабу тоді не відбувалося.
«За цей час з’явилося багато змішаних сімей, польсько-українських, у яких шанували і католицькі свята, і православні, а діти володіли обома мовами», – розповідає вчителька.
Водночас передумови конфлікту формувалися задовго до Другої світової війни. У міжвоєнний період Волинь перебувала у складі Польщі. Українське населення стикалося з обмеженнями в освіті, політичному представництві та культурному житті. Польська влада проводила політику асиміляції, зокрема переселяла польських осадників на українські землі.
«Польська держава не надавала українцям жодної автономії, назвала українські землі «Східні креси», Малопольща. Почали колонізацію захоплених земель через осадників, яких переселили до 300 тис., надавали цим колишнім польським військовим найкращі землі, викликаючи обурення місцевих українців», – пояснює Лариса Іванівна.
За її словами, обмеження стосувалися також освіти та культурного життя українців.
«Дискримінація була і в освіті, українські школи перетворювалися на двомовні утраквістичні або польські, вчителів-українців звільняли з роботи. Вища освіта українською мовою була заборонена. Ці заходи називалися асиміляційними, тобто українці мали стати правдивими поляками», – розповідає вчителька.
Українські політичні сили по-різному реагували на політику польської влади. Частина діячів, зокрема представники Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), виступала за захист прав українців політичними методами – через участь у політичному житті ІІ Речі Посполитої. Натомість Організація українських націоналістів (ОУН) обрала радикальніший шлях боротьби за незалежність.
У 1930 році польська влада провела так звану пацифікацію – каральну кампанію проти українського населення.
«У 1930 році польська влада провела «пацифікацію», що супроводжувалася побиттям українців, погромами «Просвіт», знищенням портретів Шевченка та українських книг. ОУН відповіла на це терористичними актами», – зазначає Лариса Іванівна.
Початок Другої світової війни ще більше загострив протистояння. Польща зазнала нападу Німеччини та СРСР у вересні 1939 року, а український визвольний рух намагався використати зміну політичної ситуації для
відновлення незалежної держави.
Хто стояв за ескалацією конфлікту
Хто спровокував конфлікт на Волині – дискусійне питання. Серед організацій, залучених до протистояння, були Українська повстанська армія (УПА) та польська Армія Крайова. Вони мали різні цілі щодо майбутнього цих територій.
«УПА воювала за відновлення Української держави й вважала, що потрібно примусити поляків добровільно або примусово залишити раніше окуповані ними землі. Армія Крайова прагнула відновити Польську державу в межах до 1939 року, а тому українські землі, зокрема Волинь, розглядала як свої», – пояснює Лариса Іванівна.
Заразом вона вважає, що до поглиблення протистояння міг бути причетний і сталінський режим. За її словами, радянська влада була зацікавлена в розколі між польським та українським національними рухами, які виступали проти комунізму.
«На мій погляд, не обійшлося без третьої сторони – сталінського режиму. Саме Сталіну потрібно було прокласти прірву між двома рухами – польським та українським, які були антикомуністичними», – зазначає вчителька.
На думку Лариси Іванівни, радянський режим міг використовувати для цього агентуру та пропаганду. Зокрема, вона припускає, що переодягнені у форму УПА або Армії Крайової агенти могли вчиняти злочини проти цивільних, щоб провокувати й поглиблювати конфлікт.
«Відповідаючи на питання, кому було на руку те, що загинули тисячі людей, вважаю, що сталінському та й нацистському режимам. Принцип «розділяй і владарюй» діяв на руку обом», – підсумовує Лариса Іванівна.
Як Волинська трагедія стає інструментом інформаційної війни
Трагічні сторінки спільної історії українців і поляків росія використовує у своїй інформаційній війні проти України. Як зазначає Лариса Іванівна, пропаганда застосовує мову ворожнечі, покладає провину за трагедію виключно на українців і замовчує загиблих українців та складні історичні обставини, на тлі яких розгорнулося протистояння.
Одним із прикладів жертв з обох боків стали пошукові роботи в Польщі. 14 жовтня Український інститут національної пам’яті повідомив, що українська експедиція виявила близько 30 останків на православному кладовищі в селі Ласків Люблінського воєводства. За попередніми даними, це останки українців, які загинули внаслідок нападу підрозділів Армії Крайової та Батальйонів хлопських у березні 1944 року.
Для подолання суперечностей між двома народами потрібні спільна робота українських і польських істориків, дослідження поховань та готовність говорити про болючі сторінки минулого.
«Заради майбутнього обох народів ми повинні примиритися, вибачити і дивитися у майбутнє. Не забувати уроки спільної історії, коли між українцями і поляками не було згоди, цим користалася імперська росія, не дивлячись, як вона називалася в різні часи», – наголошує Лариса Іванівна.
Як не піддаватися історичним маніпуляціям
Щоб не стати мимовільним поширювачем пропаганди, варто перевіряти джерело повідомлення, шукати підтвердження і звертати увагу на контекст. Якщо матеріал закликає звинувачувати цілий народ, підміняє факти емоціями або подає складні події як історію лише однієї сторони, до його висновків слід ставитися критично.
Пам’ять про Волинську трагедію не має ставати приводом для нової ворожнечі. Вивчення історії, відкритий діалог і спільна робота над складними питаннями допомагають не дозволити росії використовувати минуле для розколу українців і поляків.
Вікторія РУДЗІНСЬКА
