Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, окупанти майже відразу зайшли в село, де жив Андрій разом зі своєю родиною (ім’я головного героя змінене у цілях безпеки, а також ми умисне не вказуємо назви населеного пункту, адже в окупації залишився батько хлопця, який не зміг звідти вибратися). Відтоді життя місцевих мешканців змінилося назавжди.
Від правдивих новин до російської пропаганди
За словами Андрія, окупанти нищили все на своєму шляху, заходили до помешкань, забирали речі, а іноді поводилися настільки цинічно, що на очах у людей убивали тварин і при цьому сміялися. Місцеві мешканці жили в атмосфері постійного тиску, не знаючи, чого очікувати наступного дня.
Фото з відкритих джерел
Та фізичне насильство було лише одним із способів контролю. Паралельно росія намагалася підпорядкувати собі й інформаційний простір – нав’язати людям власну картину війни, змусити сумніватися в Україні та прийняти окупацію як нібито неминучу реальність.
Спочатку, поки на території ще працювало українське телебачення, мешканці могли отримувати інформацію з українських джерел. Однак згодом український сигнал почали глушити, а натомість з’явилося російське телебачення.
У його ефірах показували зовсім іншу картину подій. російська пропаганда намагалася переконати людей, що росія нібито діє правильно, а Україна є винуватицею війни.
Андрій пригадує, що місцевим мешканцям розповідали, ніби Україна першою напала на росію, а російська армія лише змушена захищатися. У такий спосіб окупанти намагалися виправдати власну агресію та нав’язати людям думку, що росія прийшла з добрими намірами.
Проте реальність, яку Андрій та його родина бачили на власні очі, кардинально відрізнялася від того, що показували на російських телеканалах. Замість обіцяного захисту – насильство, замість безпеки – страх, замість поваги до людей – приниження та зухвала поведінка окупантів.
Саме так працює пропаганда: вона підмінює факти вигаданими поясненнями, перекладає відповідальність за агресію на жертву й намагається змусити людей повірити в те, що суперечить їхньому власному досвіду.
П’ять років окупації – і віра, яку не вдалося зламати
Родина Андрія провела в окупації п’ять років. За цей час вони пережили тиск, інформаційну ізоляцію та постійне усвідомлення того, що їхнє життя залежить від людей зі зброєю.
Попри все, вони не прийняли нав’язаної російської картини світу. Не повірили, що Україна стала ворогом, і не сприйняли російську агресію як турботу про місцевих жителів.
Вони продовжували вірити в Україну та ЗСУ. Ця віра допомагала триматися навіть тоді, коли зв’язок із вільною українською територією здавався майже недосяжним.
Проте з часом залишатися в окупації ставало дедалі важче. Зрештою Андрій разом із мамою вирішили виїхати на підконтрольну Україні територію.
Рішення було непростим. На окупованій землі залишався чоловік і батько – найближча людина, за яку родина продовжує хвилюватися.
Сто кілометрів, які перетворилися на дві тисячі
На перший погляд, від місця, де перебували Андрій із мамою, до підконтрольної Україні території було близько 100 кілометрів. Однак подолати цю відстань напряму було неможливо.
Через численні блокпости, перевірки та необхідність об’їжджати небезпечні ділянки дорога перетворилася на виснажливе випробування. Замість сотні кілометрів родина фактично подолала близько двох тисяч.
Особливо важкими були перевірки. За словами Андрія, до нього виникало менше запитань, натомість маму допитували значно ретельніше. Її не хотіли пропускати.
«Тут своя земля»: полегшення після довгої дороги
Коли Андрій із мамою нарешті опинилися на українській землі, вони відчули полегшення. За словами юнака, ставлення до них на підконтрольній Україні території було зовсім іншим. Вони знову відчули, що перебувають удома.
Фото з відкритих джерел
Однак радість від порятунку затьмарює тривога за рідну людину, яка залишилася в окупації. Їхній чоловік і батько досі там, і родина переживає за його долю.
Не дозволяймо пропаганді розділити українців
Історія Андрія – це не лише розповідь про вихід з окупації. Це також свідчення того, як росія намагається впливати на свідомість людей, використовуючи інформаційну ізоляцію, неправдиві повідомлення, залякування та перекручування фактів.
Коли українське телебачення зникає, а доступ до незалежної інформації обмежують, російські медіа намагаються заповнити інформаційний вакуум власними наративами.
Андрій, який провів п’ять років в окупації, закликає українців не піддаватися російській пропаганді, не дозволяти їй сіяти ворожнечу та роз’єднувати суспільство.
Його головний заклик – залишатися єдиними, підтримувати одне одного, вірити в Україну, Збройні сили України та Перемогу.
Протидіяти російській пропаганді означає критично оцінювати інформацію, перевіряти джерела, не поширювати неперевірених повідомлень і не дозволяти маніпуляціям ставати причиною конфліктів між українцями.
П’ять років окупації не змусили родину Андрія відмовитися від віри в Україну. А дві тисячі кілометрів дороги стали для нього та мами шляхом до свободи.
Андрій закликає українців триматися разом та не втрачати віри в Україну, Збройні сили України й Перемогу.
