Своє 20-річчя 29 серпня 2014 року Влад Слободянюк зустрів на війні. У числі інших земляків з своїх рідних Биковець, Кругольця, Великих Дедеркал воював на Сході України. Бойові дії тоді носили гарячу фазу, маневрові бої, оточення, рейди – до відносно спокійнішого позиційного протистояння було ще дуже далеко. У своїй розвідувальній роті 72-ої окремої механізованої бригади (вона пізніше, у серпні 2017 року, отримала почесне найменування «Чорні запорожці» – на честь військового формування часів Української народної республіки 1917- 1920 р.р.) він був тоді чи не наймолодший.
Але за плечима вже залишилася річна строкова служба у Президентському полку, де виконував обов’язки механіка-водія. І в 72-ій бригаді Владу теж доручили управляти бронетранспортером БТР-80. Робота відповідальна, адже від майстерності, вправності, реакції водія залежить життя, здоров’я екіпажу бойової машини та десанту вояків, який розміщується на броні. У той час непросто було виконувати свої солдатські обов’язки в умовах дефіциту бойового досвіду, який здобувався кров’ю, невиправданими жертвами, пов’язаними із недостатньо ефективним, компетентним управлінням військами, частою плутаниною та перебоями з постачанням боєприпасами, продовольством. В основному, на час служби, його частина воювала в районах Новотроїцького та Гранітного.
– Пригадую, як вперше потрапив, молодим та зеленим, під мінометний обстріл. Тоді якраз зустрівся зі своїм земляком, односельцем Володею Чудаком – він брав участь у бойових діях, перебуваючи в Збройних Силах з початку першої хвилі мобілізації. А ще ніколи не забуду свого першого виїзду на позицію, коли ворог почав нас рясно поливати інтенсивним вогнем. Слава Богу, все обійшлося без втрат, – ділиться спогадами Влад. – Моїми безпосередніми обов’язками було вивезти або привезти колону, свій екіпаж, а також вояків десанту, до місця призначення та дислокації, цілими та неушкодженими. Солдати, як правило, не хотіли бути всередині замкнутого простору БТР, адже з броні легше було зіскочити у випадку атаки і залягти для ведення вогню у відповідь.
Сили небесні берегли і його, і хлопців-побратимів з роти від ураження кулею чи осколком.
Але коли вже демобілізувався і передав свою «Черепаху» (так лагідно вони називали бронетранспортер, який був оснащений протикумулятивним металевим екраном-сіткою – пасивним захистом від попадання гранати чи снаряду) іншому водію, невдовзі той підірвався на протитанковій міні. Були поранені та травмовані – одного військового, який сидів зверху, ударною хвилею відкинуло на 5 метрів. На війні є речі, які інакше, як Божим провидінням, і не поясниш, і не зрозумієш. Якось потрібно було терміново виїздити на місце, де точився бій. Під час руху до місця зіткнення бойова машина почала барахлити, глохнути, відмовляли деякі агрегати. Проте щось змінювати не було часу. І, дивовижно, коли вони потрапили у зону бойового зіткнення, БТР почав працювати безвідмовно, як швейцарський годинник. Та коли за 2 години все скінчилося, то бронетранспортер біля блокпоста зупинився і вже не завівся – його треба було відбуксирувати до місця проведення ремонту. А ще прикро і небезпечно ставало, коли, внаслідок неузгодженості між собою наказів вищих командирів, бездіяльності керівництва, рота Влада їхала прикривати іншу частину, а в тій, у свою чергу, не знали, що до них їде підмога – виникав серйозний ризик обстрілу своїх своїми. Інколи просто секунди відділяли від непоправного. Противник у них був серйозний, на той час він користувався підтримкою переважної частини місцевого населення, зазомбованого російською пропагандою. Пригадує, ловили облавою в селі під Гранітним координатора, який коригував вогонь ворожої артилерії по 2 батальйону 72-ої ОМБ. На жаль, тому вдалося заховатися і ворога не знайшли.
На війні військові тяготи служби посилюються в стократ, окрім того, що постійно існує загроза життю та здоров’ю. Одного разу він з чужим екіпажем в сильний мороз, до 30 градусів, протягом ночі виїжджав 6 разів супроводжувати батарею «Градів». Доводилося рятуватися гарячим вином, спати в броні холодної машини, поки двигун був гарячим, то тим, хто був коло нього, було легше, але він швидко охолодав і тоді доводилося скрутно всім. Зазнавали всякого – виїздили на супровід колони на короткий час, а бойова обстановка змушувала бути вдалині від основних сил та бази цілий тиждень, нерідко з сухим пайком, якого інколи не вистачило надовго.
У непростих, а то й жахливих, умовах тривали перші місяці українсько-російської війни. Тоді, коли заново відбувалося становлення Збройних сил України, зруйнованих самою ж українською владою, хлопці-шумчани (лише мешканців Биковець – 9 чоловік), тернополяни, вінничани, полтавчани гідно, без лукавства, виконали свій чоловічий обов’язок – стали на оборону рідної землі. Влад Слободянюк має мету, яку, сподіваюся, попри всі перешкоди бюрократичної машини, зможе реалізувати, зважаючи на його твердий і витриманий характер. Він мріє вступити у військовий навчальний заклад, здобути погони офіцера і продовжити службу у Збройних силах Української держави. У наших земляків з 72-ої бригади, з якими довелося пліч-опліч воювати Владиславу Слободянюку, Романа Шевчука з Биковець, Валерія Ваврисюка з Кругольця, Михайла Афоніна з Брикова, Ігоря Дзядука з Великих Дедеркал та багатьох інших зцементувалася, певно, одна з найміцніших дружб – фронтове братерство. 24 серпня всі українці святкували своє найбільше національне свято – День Незалежності. Підняли чарку, згадали своє бойове минуле і колишні АТОвці, і нинішні бійці операції об’єднаних сил. І серед усіх громадян у них є найбільше право святкувати Незалежність, адже ці люди відстояли її у грізний час випробувань зі зброєю у руках, з ризиком для життя, втративши при цьому багатьох своїх бойових побратимів.
