Ходацький замок
До спадку Федора Масальського належала половина Ходацького замку. Так, саме замку! Який він був, де розміщувався?! Нейметься віри, що в Ходаках був замок. Його друга половина дісталась сестрі Марині з чоловіком, а ще Сураж, Онишківці і Турівка – тепер вулиця Суража, а колись – окреме село.
Вирувало життя навколо Шумська, розкинулось замками та палацами. Але був у них один ворог лютий – татари. Люди постійно перебували під загрозою нападів, які відбувалися майже щорічно, а часто й по кілька разів на рік та супроводжувалися руйнуванням міст і сіл, загибеллю та поневоленням людей. За реєстром татарських нападів на українські землі протягом XVI ст. на Волинь відбулося 37 нападів. «Попальониє от поганства татар велми спустошониє» лишились містечко Зіньки та маєток Ходаки після набігу татар у фатальному для них 1578-ому. Щоб дати можливість відбудувати зруйновані господарства, протягом чотирьох років дані населені пункти були звільнені від сплати податків, проте, ні замок, ні місто відновитися повністю вже не змогли. Після закінчення «податкових канікул» у 1583р. Федір Масальський сплачував податок з села Ходаки 10 димів, 2 городники, 3 млинові кола, з села Зіньки 9 димів, 6 городників і з частини села Ісерни 4 дими.
Друга сестра Федора Масальського – Ганна отримала у спадщину села Валево, Бриків з сільцем Попівці та Баймаки. Дослідник Волині, історик В.Собчук вважає, що сільце Попівці тепер знаходиться на території села Брикова.
Загадкове Валево
Вперше воно згадується під 1513 роком, коли один з онуків Боговитина виклопотав у короля Польського і Великого князя Литовського Сиґізмунда І підтвердження на родові володіння.
У цьому акті перераховано такі маєтки: Шумсько, Кут, Кордишів, Горбівці (тепер вулиця Шумбару), Загайці, Онишківці, Сураж і Валево, розташовані компактною групою у басейні річки Вілії. Усі села становили, очевидно, спадщину давніших предків, стверджує історик В.Собчук у своєму дослідженні роду Боговитинів.
Пізніша письмова згадка про Валево під 1557р. в листі Великого князя Литовського Сигізмунда І з наказом повернути князю І.Ф.Масальському Онишківці і Бриків, які раніше були забрані та передані на Кременецький замок за несплату Масальським до Скарбу серебщини (податку) за 1555 рік.
Допоки князь доводив, що податок сплатив і вів переписку за повернення йому Брикова і Онишковець, проживав він у Валево, куди був адресований лист Великого князя.
Отже, Валево – це окремий населений пункт, а не давня назва Брикова, як стверджують окремі історики.
У виписі з кременецьких замкових книг під 1560 роком зустрічаємо скаргу онишківського урядника князя І.Масальського Трохима Волконського на слуг Павла Боговитина Шумбарського, які на валевській землі князя пожали та вивезли збіжжя до маєтку Потуторова.
Через чотири місяці – знову справа про збройний наїзд слуг пана Боговитина на валевську землю, побиття підданих селян та пограбування худоби й коней.
У 1567р. при розгляді скарги про крадіжку коней згадується свідок – валевський урядник пана Дибовського – Петро Зброшко.
Напевно Валево було в оренді чи в заставі у Дибовського, адже під 1571 роком виступає власністю Масальського, який наділив його дочці Ганні. Найпізніша згадка під 1629 р., коли поселення перебувало в руках О.Туржанського, з якого останній сплачував 14 димів.
Аналізуючи документи, в яких згадуються маєтки Масальського на Шумщині, бачимо, що всі володіння межують одне з одним: Тетерівка, Ісерна, Ходаки, Турівка, Сураж, Онишківці, Валево і Бриків, що було дуже вигідно для управління цими землями, а також для встановлення границь володінь з сусідами-землевласниками.
Враховуючи походження назви села від слова вал, що означає оборонну споруду у вигляді високого земляного насипу з крутим схилом, розглядаючи місцевість між Онишківцями і Бриковом, можна зробити припущення, що загадкове Валево – це район теперішньої вулиці Хутори села Онишківці.
А бриківчани сміливо можуть додати своєму рідному селу ще 21 рік, так як перша писемна згадка є не під 1566 роком, як читаємо у Вікіпедії, а 20 жовтня 1545 року в великокняжому листі Сигізмунда І до своїх дворян, щодо розмежування земель Суража, Онишковець і Брикова, який зберігається в Литовському державному історичному архіві.
Розбій у Суражі
На мальовничих пагорбах, з північної сторони оточених густим лісом, красується село Сураж, яке у давнині було містечком, а, згодом, й містом. Дуже цікава і глибока його історія, не буду її переповідати, лише зупинюсь на деяких повсякденних випадках з його життя у XVІ ст. Ця багата на ліси і води місцина вабила багатьох підприємливих людей.
Так, у 1525р. острозькі євреї домовилися з дружиною покійного Богдана Львовича Боговитина висипати став у її маєтку Турів (Сураж) за право триразового вилову риби на власну користь.
Агрон Хемич додатково, за сім кіп литовських грошей, домовився з власницею Турівського ставу про вилов риби восени поточного року, давши завдатку дві копи грошей.
Угода була оформлена листом, але Іван Богушович Боговитин, як опікун майна та малолітніх дітей, заборонив євреям завершити роботи і відібрав у них став.
Костянтин Острозький, як захисник своїх підданих, звернувся з вимогою до Івана Богушевича сплатити кошти острозьким євреям за облаштування Турівського ставу та повернути завдаток.
Такий, здавалося б, звичайний факт, як вилов риби у ставку, висвітлює важливі економічні процеси, що відбувалися на Волині.
Виявляється, ставкове господарство було надзвичайно прибутковим, адже риба йшла на експорт та потрапляла до головного осередку перепродажу соленої риби – Львову.
Про велику вигоду з ставків та невеликі затрати на їх облаштування добре знали підприємливі євреї, та в місцевостях, багатих водою, налагоджували роботу ставкових господарств.
Цей факт правопорушення зачіпав інтереси не тільки єврейської бізнес-корпорації, К.Острозький добре знав, що можуть постраждати економічні інтереси міста.
Неприємна історія трапилася з жителями Суража під час проведення ярмарку 18 вересня 1597р.
Цей випадок розглядався у Кременецькому суді за скаргою суразького намісника, будівничого острозького шпиталю Василя Андрійовича на князя М.Подгорського, М.Ісернського, возного М.Вресинського.
У скарзі говорилося про те, що вищезазначені пани-шляхтичі, в’їжджаючи в Сураж через головні ворота міста, знайшли суразького воротного Іана і побили його, на ринку людей пограбували, позабирали різні речі.
Міщани просили, щоб ярмарку не розганяли, але їх милості, приїхавши з відповідною ціллю і умислом, підготовлені та озброєні, стали бити людей, ранити та мордувати.
Івана Гончара побили, ранили, забрали кобзу, яка коштувала таляр, Тимка Бондаря побили і зранили.
На дорозі на Ковалевій гребельці зустріли підданого шпитального Старого Суража Сенка Стрижевича, якого «гвалтовнє» пограбували: «забрали сермягу новую, за сорок грошей куплєную, к тому сокир двє, коториє собє купив тот подданий за шестнадцат грошей литовских, шапку, за пят грошей куплєную, поєс з мошонкою, а в мошнє било грошей злотих полских два, косу за осємъ грошей куплєную, то всьо побравши і гвалтовнє пограбівши, з собою до домов своіх повєзлі».
Розглядаючи скаргу, кременецький возний оглянув тих побитих: «єсмі оглєдал у местєчку Суражу і віділ уво Івана Гончара рани на тварі бітиє кривавиє, у Тимка Бондара на правам плечі бітую сінюю, на той же руце ніжей локьтя рана тятая кривавая, у Іана воротного віділ над оком лєвим рану кривавую тятую, а в Сенка Стрижевича віділ рану тятую кривавую з левой сторони ока, велми шкодлівая, борода с телом отрєзана, на руце лєвой через запястє на суставє рана тятая кривавая шкодлівая, с которой рани нє ведаті на руку єслі храм не будєт, а по хрибту много ран бітих сініх, ізлічіті іх било трудно».
Ось така жахлива подія трапилася чотири сотні літ назад. Чому це сталося, з яких причин і що вирішив суд з цього приводу, за відсутності джерел, з яких черпаємо інформацію, залишилося невідомим.
З цієї ярмаркової історії ми також довідалися про те, що місто Сураж було оточено стінами або валами з вбудованими воротами, які при різних ворожих загрозах та на ніч зачиняв воротний.
Таких воріт було декілька, вони були дерев’яні, як і будинки в місті, і взагалі, у більшості волинських міст не було кам’яних стін, а були захищені природою, або дерев’яними стінами.
Фото ілюстративні
Лариса Колесник, науковий співробітник Шумського районного краєзнавчого музею.
