Презентація книги Андрія Чобота «Сержант В’юн» зібрала чимало краян у Шумській Публічній бібліотеці. Це перша робота автора, яку він присвятив своєму батькові Дмитру Чоботу.
Книга написана на реальних подіях російсько-української війни. У центрі сюжету – розповідь про військовослужбовця Миколу В’юка із позивним «В’юн», який захищав кордони нашої держави від російського агресора. До слова, герой сюжету прибув на презентацію до Шумська разом з автором книги.
Хоробрий воїн народився на Радивилівщині. Отримавши повістку, пішов захищати нашу країну від ненависного ворога. Присутнім у залі Микола розповів про фронтові події, про пекло, яке йому довелося пройти. Про те, як взяв у полон 10 окупантів. Усі присутні на презентації мали змогу переглянути короткий відеоролик про полонених росіян.
На жаль, в останньому бою Микола отримав важке поранення, внаслідок чого йому ампутували обидві ноги. Щемливою була розповідь військового про зізнання дружині, коли йому ампутували кінцівки.
Ось уривок із книги, у якому сержант «В’юн» розповідає про це дружині:
«- Де ти пропав? Уже третій день не виходиш на зв’язок.
Я не знав, як сказати про те, що в мене така неприємність, а головне, як вона це сприйме. Знаючи, що зараз вона, як зазвичай, на літургії в церкві, написав коротке повідомлення:
– Нема Інтернету… як поновиться, зателефоную.
Я не міг їй так відразу все сказати і думав, що такого повідомлення достатньо, але наступне сповіщення прийшло, очевидно, коли вона вийшла з церкви:
– У тебе все добре?
З пів години в моїй голові кружляли думки, як це написати, чи краще по телефону все сказати. Почути голос, емоції її, як сприйме мою нову реальність. Найбільше я хвилювався, що після такої новини її не буде кому обійняти, приголубити та поцілувати. І сказати їй: «Ти моє життя, і я роблю все, щоб воно наповнювалося радістю». Ті слова, вимовлені колись: «Як довго я тебе шукала, а коли віднайшла, нікому не віддам» – не давали мені спокою. Очевидно, Мар’яна відчувала, що зі мною щось недобре, тому я був змушений хоча б якось відписати їй:
– Зараз у госпіталі… Мають везти на Харків… поганий Інтернет, як появиться, зателефоную.
– Чому в госпіталі????? – за мить прийшло повідомлення.
Ще двадцять хвилин я шукав підхожі букви на телефоні, але відписав:
– Маю поранення.
– Яке????? Серйозне????? Напиши хоч що-небудь, бо я тут з глузду з’їду, – посипалися запитання від Мар’яни.
– Нема Інтернету, – так я і думав: забагато пишу, тому вирішив покласти вину на зв’язок.
– Поранення яке????? – на сорок восьмій хвилині застигло в очікуванні наше життя.
Я не хотів повідомляти, що зі мною, і тому вирішив відтягнути ту страшну звістку, але відписав:
– Не можу додзвонитися. Перевезуть на Харків, зателефоную, – думав, цього буде достатньо.
Але вона відчувала, що моє мовчання і списування на зв’язок тут зовсім ні до чого, тому з новою силою продовжила писати:
– Яке поранення?????
Ті знаки запитання, які вона ставила щоразу по п’ять поспіль, свідчили, що вона дуже хвилюється, і краще все написати, як є.
– Наемах двох ніг. А решта – стан нормальний. Не хвилюйся, все буде добре. Нема зв’язку.
Я зумисно зробив помилку в першому слові, щоб вона не звернула на це увагу, з надією, що в Харкові мене підлатають, поставлять протези і я повернуся до коханої Мар’янки як нова копійка, але вона звернула увагу саме на «ноги» та уточнила:
– Що з ногами?
– Їх нема, – відповів я.
– Як нема????? – запитала вона.
Після найдовшої паузи в моєму житті, яка тривала цілу вічність, а вимірювалась вона всього чотирма хвилинами, Мар’янка відписала:
– Добре. Зателефонуй обов’язково. Ми з тобою».
Жорстока війна триває. Вона завдає болю, втрачаємо рідних та близьких людей…
Від Шумської міської територіальної громади заступник міського голови Олександр Макаревич вручив подяку Миколі В’юку за захист територіальної цілісності України, за мужність, самовідданість у боротьбі з російським окупантом.
Ця книга «Сержант В’юн» надихає бійців боротися з травмами, не здаватися і бути оптимістом. Шумчани мали змогу придбати книгу «Сержант В’юн» з автографами автора книги та його Героя.
