Для цієї родини з Каланчака Скадовського району війна розпочалася ще дев’ять років тому. І навіки закарбувалася гіркою раною у серцях – у донецькому аеропорту, боронячи Україну, загинув їхній чоловік і тато. Олександра мобілізували у 79 штурмову бригаду. 22 січня молодша донечка Аня святкувала свій день народження, а через два дні, 24 січня, війна забрала у неї тата.
Фото з відкритих джерел
Коли 24 лютого 2022 року їм зателефонували о пів на п’яту ранку і повідомили, що розпочалася повномасштабна війна, дівчина відмовилася виїжджати із Каланчака, хоча небезпека була поблизу. Їхнє селище розташоване за 40 кілометрів від Кримського півострова. Вони чули і бачили вибухи на Чонгарі.
До обіду Каланчак уже окупували. Місцеві мешканці чинили по-різному – одні виїжджали, інші – залишалися. Особливу пильність окупанти виявляли до мисливців та учасників АТО – їздили за їхніми адресами, забирали.
Фото з відкритих джерел
– Старалися не виходити з будинку, увечері вимикали світло. Коли не було де взяти продуктів харчування, окупанти привозили і пропонували гуманітарну допомогу. Звичайно, хто хотів, брав, я ж від такого відмовилася, – розповідає про складне життя в окупації Альона Береза.
Мало того, жінка брала участь в антиросійському мітингу, проти них застосовували газ і стріляли.
– Було дуже важко морально, – каже Альона Дмитрівна. – І, зрештою, ми наважилися виїхати з рідного Каланчака.
У нашу громаду сім’я потрапила випадково. У Шумську мав знайомого зять. Ось і приїхали у наше містечко у липні 2022 року та почали жити спочатку.
–Там, у Каланчаку, ми залишили все, що мали. З собою нічого не взяли. Жити під російською окупацією більше не могли. Адже там так: тих, хто залишився, примушували оформити російського паспорта, переходити на їхню пенсію. Хто не погоджувався, тих виселяли, перевіряли телефони. Погодитися на умови ворога ми не змогли. Хоча багато хто з моїх рідних, знайомих це зробив, – розповідає Альона Береза. – Як тільки окупанти зайшли у Херсон, у нас зникло українське телебачення, мобільний зв’язок – теж, потрібно було переходити на російський роумінг. Тобто, робили усе, щоб не залишилося нічого українського. Навіть стелу у Каланчаку зруйнували. Правда, згодом, коли ЗСУ звільнили Херсон.
Альона розповідає, що у росії у неї є двоюрідний брат і сестра, вони телефонували і пропонували їхати туди, але жінка категорично відмовилася.
– У Каланчаку залишилися батьки мого покійного чоловіка. Вони наглядали за нашим будинком, доки там не поселилися росіяни. Поставили умову – або відчиняй, або виб’ємо двері. Речі наказали знести в окрему кімнату, а дві зайняли і там живуть. Батько хотів забрати собак – не дали. Я просила батьків: не конфліктуйте з окупантами, ігноруйте їх. Вони так і роблять. А ось мої сестри підтримали росію. Зараз ми не спілкуємося. Навіть не знаю, як буде потім, коли Україна переможе, і ми повернемося на рідну Скадовщину. Взагалі, ця війна показала, хто є хто. Багато рідних та друзів відсіялося. Це боляче і неприємно. Є багато таких людей, яким все одно, хто буде – Україна, росія. Головне, щоб не стріляли і їх не зачіпали. Ось така позиція.
– Сумно, але й серед моїх друзів є такі, хто пішов у російську школу. Недавно спілкувалася із колегою, який раніше підтримував Україну, а тепер, навпаки, переконує, що ЗСУ не переможе, – каже молодша донька Аня.
Альона Дмитрівна у рідному Каланчаку працювала старшим кухарем у шкільній їдальні. Тут, у Шумську, вона пробує знайти себе на новому місці. Оформила пенсію по втраті годувальника. А щоб відгонити сумні думки і робити щось корисне, зайнялася творчістю. Жінка чудово плете вироби з бісеру. Допомагає їй молодша донечка Аня.
– Якось ми їздили на Івано-Франківщину, і я там побачила такі роботи. Сподобалося, захотілося й самій спробувати. І – вийшло, – ділиться творчими здобутками Альона Береза.
Старша донька до переїзду працювала фельдшером на швидкій, зараз трудиться в одній із шумських аптек, зять – на СТО. Аня далі навчається у херсонському коледжі за спеціальністю «Право». Правда, онлайн. Радіє, що у Шумську у неї з’явилися нові друзі, з якими цікаво проводить час. Адже у перші дні, коли сюди приїхала, вона навіть із квартири не виходила. Усе – нове, невідоме. Юні шумчанки привітно прийняли у свій гурт нову подружку, підтримують.
І усі разом вірять у перемогу України. Особливо цього чекає родина Берези. Хоча у Шумській громаді їх прийняли добре, додому таки хочеться.
Адже там, у рідному Каланчаку, залишилося усе – їхнє минуле життя, будинок. І пам’ять про загиблого чоловіка і тата. Хоча вона живе у серцях рідних людей і житиме вічно.
– Ми віримо у ЗСУ, віримо у Перемогу і дуже чекаємо закінчення війни та поразки ворога, – каже Альона Дмитрівна.
Хоча жінка й наполовину росіянка, адже її мама – мордвинка, а тато родом з Черкащини, вона – патріотка і щиро любить Україну.
То ж нехай мрія про Перемогу збувається, адже вона у всіх нас єдина.
Даний матеріал виготовлено за підтримки
ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту
міжнародної організації Internews Network.
