Мирну акцію-нагадування про всіх полонених і зниклих безвісти захисників та захисниць України, яка відбулася сьогодні у Шумську, розпочали хвилиною мовчання за усіма українськими воїнами, які повернулися додому на щиті.
– Сьогодні ми вперше зібралися тут, щоб вкотре нагадати про тих, хто у пеклі невідомості, нагадати про безвісти зниклих, про тих, хто в полоні. Ми знову і знову нагадуємо про себе, нагадуємо про те, що кожного дня боремося за наших рідних, – таким словами звернулася до усіх учасників заходу пані Оксана, чоловік якої зник безвісти на війні. – Сьогодні на площі стоять матері, дружини, діти, сестри тих, хто зник безвісти та полонений. І кожна з нас має свою історію, кожну з нас болить по-різному, але у нас спільний біль. У наших очах — пустота, розчарування та несправедливість. Купа питань, на які немає відповіді. У нас немає свята, ми не чекаємо свого дня народження, ми чекаємо на своїх рідних, чекаємо, щоб хоча б на мить почути рідний голос: «Я ЖИВИЙ!».
До учасників акції звернулися отець Тарас (УГКЦ) та отець Миколай (ПЦУ). Священники закликали не впадати у відчай, не опускати рук, а щодня приходити з молитвами до Бога, просити Всевишнього, бо тільки з Його волі може статися диво, тільки він може повернути додому тих воїнів, яких так чекають удома рідні. Головне – вірити і сподіватися, покладатися на Бога.
Слова підтримки дружинам, батькам, дітям військовослужбовців, які знаходяться у полоні або зникли безвісти, висловив міський голова Вадим Боярський: «Ми хочемо, щоб ви знали, ми – разом з вами. Ваш біль – наш біль, ваша надія – і наша надія. Ми всі чекаємо будь-якої позитивної вісточки про повернення наших Героїв».
Представник ТЦК та СП Ігор Мовчан, виступаючи під час акції, запевнив, що працівники центру постійно працюють над підготовкою документації, необхідної для пошуку зниклих безвісти військових і тих, хто у полоні.
Нікого не залишив байдужим вірш, який декламувала мама, яка шукає сина, зниклого на війні. Жінка навколішки просила у Бога повернути додому її дитину, просила ворогів повернути додому усіх, хто у полоні.
На Площі Героїв Майдану, де відбулася акція, стояли рідні, які чекають отримати радісну звістку про те, що дорогі їм люди – живі та повернуться додому. У їхніх очах – невимовний біль, а в руках – такі цінні щасливі фото, зроблені до війни. Як ніби з минулого, де вони жили щасливо доти, доки одного дня все не перевернулося з ніг на голову.
У кожної з цих родин своя історія, якими вони поділилися з нами, і вона – особлива.
Історія пані Віри, яка вже понад два роки щодня бореться за свого сина
До війни син пані Віри Андрій працював на будовах, згодом – у лісгоспі на Київщині, будував плани, мріяв створити сім’ю. Та всі плани зруйнувала війна. У серпні 2022 року отримав повістку, хоча раніше навіть не служив в армії.
На всі благання не йти, відповідав, що зараз не той час, щоб ховатись.
Місяць проходив навчання у Великобританії, потім – у Житомирі. У січні 2023 року, якраз на різдвяні свята, його відправили на оборону Соледару на нульові позиції.
9 січня – крайній дзвінок з проханням не телефонувати 10 днів. 10 січня – крайня смс: «В мене все добре».
Та не все було так добре, як стверджував син. Січень 2023-го. Два батальйони 77 бригади відправили на допомогу по обороні Соледару. У результаті залишилися майже сам на сам у протистоянні терористичному угрупуванню «Вагнер», опинившись майже у кільці. З двох батальйонів за тиждень неушкодженими повернулися лише 25 оборонців….
У липні 2024 року на зустрічі з командирами підрозділу рідним повідомили про те, що вірогідність полону – 90%. А 13 вересня – про збіг ДНК по вагнерівських зразках фалангів пальчиків. Є 2 версії: що це зразки полонених, які відмовилися відповідати на певні запитання, інша версія – найважча.
Історія пані Тетяни, яка бореться і чекає свого чоловіка вдома
Її чоловік Володя – дуже порядна і чуйна людина, працював, не покладаючи рук. Перебував на роботі за кордоном. Дуже хотів донечку та назвати її Владою. Як почалася війна, сказав: «Збираю речі і йду захищати Україну». Дружина плакала, просила: «Не треба, в тебе дитина маленька, але він відповів: «Я ховатися не буду» – і пішов. Навчання проходив у Рівному на полігоні, а потім відправили у Часів Яр… Чоловіка Тетяни вважають безвісти зниклим, але жінка знає – він живий і бореться за своє життя! А рідні моляться і щиро вірять у те, що все буде добре, що Володя повернеться додому живим, адже любов перемагає все!!!
Історія Оксани, яка ні на мить не перестає вірити у те, що її чоловік живий
Моє життя стало на паузу 14 липня 2024 року, з того дня я не живу, а просто існую. Кожного дня шукаю, кожного дня борюся за свого чоловіка, за частинку свого серденька. І знаєте, я також хвилююся, бо так проходять дні, місяці. У людей проходять роки. І найстрашніше, чого ти боїшся, це того, коли до тебе передзвонять з ДНК і скажуть, що у вас є співпадіння.
Сьогодні я стою тут не тільки за свого чоловіка, а за всіх безвісти зниклих та полонених, сьогодні це вже не слова від них – це крик полоненого, який благає: «Поверніть мене!».
Сьогодні я є криком безвісти зниклих, які благають: «Знайдіть мене!».
Сьогодні я також хочу згадати і тих, які ж задонатили найбільше – власне життя. Я ніколи не задумувалася скільки днів має 4-5-7 місяців, та тепер я рахую кожен день, щоранку прокидаюся з надією, що ось сьогодні щось зміниться і будуть якісь новини, але ні – знову тиша і страх того, що ти не знаєш, скільки ще буде тривати ця невідомість.
Отак і живуть ці люди – поміж небом і землею, поміж двох світів.
Організатори акції запевнили: «Сьогодні ми вперше на цій площі з метою нагадати про зниклих безвісти та полонених, але точно, що не востаннє. Кожен куточок України має знати та пам’ятати про своїх Героїв.
Від імені родин зниклих безвісти воїнів, та тих, хто перебуває у полоні, пані Оксана подякувала за підтримку священнослужителям, Шумській громаді, усім, хто допомагає у нелегких пошуках.
Акція продовжилася мирною ходою – вулицями Шумська ішли рідні з плакатами-закликами, з портретами дорогих людей, повернення яких чекають з неймовірною надією. Кожний їхній рух, кожне слово кричить до нас: «Зниклі не забуті! Полон – це пекло! Байдужість вбиває!».
Кожен і кожна з нас може допомогти цим людям, які переживають щодня такі нестерпні муки через невідомість. Допомогти щирим словом, підтримати, розрадити, помолитися, підставити дружнє плече і не дати впасти у відчай. Бо їхні чоловіки, батьки, сини стояли на передовій за усіх нас. Пам’ятаймо про це.
Протягам акції діяла благодійна скринька – кожен бажаючий міг долучитися донатом. Усі зібрані кошти передали на потреби військових із Шумської громади.
У руках рідні тримали синьо-чорні кульки – як символ зниклих безвісти та їхніх сімей. Дай, Боже, дочекатися миру, дочекатися повернення додому усіх воїнів. І тоді тримати у руках інші кульки – синьо-жовті. Як символ вільного та спокійного життя.
