І ще одне молоде життя покладено на вівтарі війни – загинув мужній захисник, гідний син своїх батьків та неньки-України, житель с.Залісці Сергій Руденький.
Живим коридором, на колінах та з квітами у руках зустрічали тіло воїна у неділю у Шумській громаді.
Народився Сергій на Хмельниччині. Згодом сім’я переїхала до Залісець, де і зараз проживає.
– Нам було по 11 років, коли до нашого класу прийшов Сергій, – розповідає його однокласниця Ірина Ярмолюк. – Сергій став у нашому колективі 21-им. Досі у пам’яті перша зустріч із ним: високий, худорлявий, світловолосий, усміхнений хлопчина у сіренькому костюмчику. Наш клас був дуже дружним, хоча трохи й збитошливим. Сергій відразу ж влився у нашу шкільну родину.
У житті Сергій був веселим, щедрим, спокійним. Ми його завжди будемо пам’ятати. Коли ще не було телефонів та інтернету, то грали у «козла», а Сергія завжди ставили попереду. Коли класна керівничка Лариса Іванівна сварила нас, то Сергію діставалося найбільше, адже він стояв першим, та ще й був високим. Взимку гуртом грали у сніжки, каталися на санках, – пригадує Ірина Ярмолюк.
Каже, що й надалі залишилися дружним класом. Кожних п’ять років влаштовують зустріч однокласників. Але коли хтось із них приїжджає до села, адже доля розкинула усіх по Україні, відразу збираються. Минулоріч відзначали 20 років після школи.
– Сергій завжди з нами був, жодної зустрічі не пропускав. Якась радість: дні народження, весілля, хрестини – ми завжди разом, чи потрібно комусь допомогти – ми теж напоготові, – розповідає Ірина. – У нас він завжди був Сірожкою Руденьким. Коли потрібно щось принести, жодного разу не відмовив. Був добродушним, щирим, ніколи нікого не ображав. Найбільше, це він міг сказати на мене Ірка. Дружним був увесь клас, але у ньому сформувалася така собі група – кілька чоловік були, як не розлий вода. Наші батьки назвали нас «костюмчиками». Як тільки ми разом, то казали: «О, вже костюмчик зібрався».
А ще Сергій любив танцювати, до співу – не дуже мав талант. Хоча у нього була улюблена, затята, коронна пісня, яку привіз із Хмельниччини: «О, Боже, який дивний світ, як тяжко його покидати». Він її починав, а усі підтримували. Якими символічними стали слова пісні у ці скорботні дні!
Ірина не може стримати сліз, адже у їхньому «костюмчику» стало на одного менше. Дуже боляче усвідомлювати, що Сергія уже немає. Переглядає фото – і не може не плакати. 27 років дружила із Сергієм, відколи той перебрався у Залісці.
Та найбільше у їхній компанії переживає втрату друга Володя Осіпчук. Не може стримати сліз, бо із Сергієм вони були, як рідні брати.
У дружній компанії Володя, який зараз служить на Миколаївщині, був мозком. Сергій, однозначно, – серцем, яке вирвали із грудей шкільної дружби, – каже Ірина.
Після школи юнак навчався у Тернопільському вищому профтехучилищі. Працював на тоці, був механізатором, згодом трудився у ТОВ «Бриківське».
Був дуже господарським, трудолюбивим хлопчиною. Ірина пригадує випадок, коли учнів возили збирати картоплю у колгоспі. Дехто задопкував її ногами, перекидав, а Сергій усе ретельно визбирував та ще й на однокласників сварився, щоб не залишали.
Дідусь хлопця мав коні, тож Сергій йому допомагав, а після смерті рідної людини сам доглядав за тваринами. Згодом чоловік придбав трактора і реманент до нього. Обробляв паї. Допомагав усім людям, хто його про це просив.
8 березня Сергія Руденького призвали у Збройні сили України, хоча він не служив в армії. Разом із батьками випроводжала його й Ірина Ярмолюк. Пригадує, що того дня із їхнього села пішло служити 8 односельців.
Сергій воював на Донецькому напрямку з позивним «Рудік». Коли місяць тому командира його роти поранили, виконував обов’язки ротного, відповідаючи за життя своїх побратимів.
В одній із сутичок захисник отримав контузію, тож не дочував на одне вухо, лежав у лікарні. Не долікувавшись, знову поїхав боронити нашу Україну від російського агресора, сказав, що не залишить своїх побратимів.
На кілька днів приїждав додому, обіцяв, що згодом відвідає Залісці ще. Тепер повернувся навіки…
Коли Сергій був на сході, усі однокласники з ним переписувалися. Останнє листуваня з Іриною було на її День ангела (1 жовтня). Він привітав однокласницю, це було о 9.40 ранку. Написав, що у нього все добре, що живий і знаходиться на позиції. І попросив скинути фотки із їхніх зустрічей.
У неділю із Сергієм спілкувався тільки Володя Осіпчук. А вже наступного дня зв’язок обірвався.
У віці 38 років, З жовтня 2022 року, внаслідок мінометного обстрілу у Донецькій області біля населеного пункту Красногорівка Донецької області Покровського району, обірвалося життя Сергія Руденького…
Він народився 7 квітня 1984 року, на Благовіщення. Був найстаршим сином у батьків. Має трьох братів: Петра, який був в АТО і зараз теж служить у Збройних силах України, Миколу та найменшого – Василя. У рідних Залісцях залишилася мама Ольга і тато Анатолій.
Сергій дуже любив дітей: чи то в родині, чи то сусідських. Мав дуже багато похресників, малеча горнулася до нього. У найменшого брата є двоє діток: Даша та Саша, то ж вони не раз сперечалися, хто буде спати з дядьком.
Так склалося, що Сергій так і не встиг створити власної сім’ї. Проте мав багато планів. Усе змінилося в одну мить.
У понеділок Сергія поховали у рідних Залісцях. Роздали короваї, які мали б пекти хрещені на весілля, а не на таку скорботну подію.
Немає слів, щоб передати біль та сум через непоправну втрату, адже провести в останню путь свого відважного земляка прийшло усе село, залишивши повсякденні справи.
Чин похорону відбувся у місцевому храмі. Поховали Героя, розпростерши над труною жовто-блакитний стяг, під прощальні постріли військових.
Важко переживає втрату родина, усе село. Плачуть однокласники, на жаль, не всі змогли приїхати на похорон, бо далеко від Засілець. Тож вирішили, як тільки закінчиться війна, їхня перша зустріч буде на могилі Сергія. Кажуть, що у їхніх серцях він залишиться хорошим, добрим, веселим «Руденьким». А ще щиро вдячні батькам Сергія, що виховали добру, щиру людину, мужнього чоловіка та захисника.
