Коли російська федерація повномасштабно вторглася в Україну, Володимир Шліхта із Залісець перебував за кордоном на роботі. До того чоловік здобув у Тернополі спеціальність будівельника, ніс армійську службу у Національній гвардії у Луганську. Понад шістнадцять років працював у Варшаві на фірмі «Енерго-бет», яка спеціалізується на виготовленні цементу. Якраз 20 червня цього року у нього закінчився контракт. А загалом польські заробітки займають у його трудовій біографії більш, як двадцять років.
Як тільки почув невтішну новину про вторгнення росії, твердо вирішив: повертатиметься в Україну. Ще декілька днів збирали допомогу для військовослужбовців – медикаменти, рації та інше. Це оплатила фірма, де працював.
Приїхав додому 28 лютого 2022 року та відразу записався у тероборону. 5 березня уже мав відправлятися у військову частину, але отримав відстрочку – дружина Неоніла якраз народжувала. Зараз у подружжя підростають дві донечки – 12-річна Настя та маленька Міланка, якій виповнився 1 рік і 3 місяці.
З 20 червня по 19 жовтня 2022 року Володимир Шліхта виконував обов’язки командира взводу у Шумському військкоматі.
З 22 жовтня минулого року знаходиться у зоні бойових дій, служить у 128-ій гірсько-штурмовій бригаді, має звання старшого сержанта, керує штурмовою групою. Воював на Херсонщині, Донеччині, був у Бахмуті, остання точка – Запоріжжя.
Свій позивний «Поляк» отримав, коли спілкувався зі своїми польськими роботодавцями.
Нещодавно Володимир прийшов у відпустку, і нам вдалося поспілкуватися із воїном про нелегку боротьбу проти російського окупанта.
27 грудня минулого року Володимир отримав поранення у Соледарі.
– Це було під час боїв за Бахмут. Мене поранило – посікло ногу осколками від артобстрілу, і я пошкандибав на точку евакуації десь за кілометр від бойових позицій. Лінія зіткнення тоді не була суцільною, ми штурмували, нас штурмували, в тил проникали російські диверсійно-розвідувальні групи, усе перемішалося. Дійшов до точки евакуації, там ще двоє наших бійців сидять. Поруч – блоки з водою, сухпаї, ящики з боєкомплектом. Якраз сіріло, починався світанок, ще нічого не видно, тільки обриси, – пригадує випадок із передової Володимир Шліхта. – Як бачу, ходить поблизу якийсь боєць у російському бушлаті. Я не здивувався – якщо нашу форму посіче осколками чи обпалить вогнем, ми одягали трофейну – морози ж. Сідаю на ящик із боєкомплектом, цей боєць підходить, здоровається з нами трьома за руку й каже російською: «Здарова, бандюкі! Вадічка єсть?». Я не надав значення, частина наших хлопців теж спілкується російською. І просто кивнув на блоки з водою. Він відходить, нахиляється за водою, і тут я бачу на касці велику білу літеру «Z»! Кидаюся до свого кулемета, який від мене метрів за п’ять. Він теж зрозумів, куди потрапив, відскочив, навів свій автомат і натиснув на спусковий гачок. Але пострілу не було, тільки – «клац!». І тоді кидається навтьоки. Але далеко відбігти не встиг, ми троє відкрили вогонь і поклали його. Документів при рашистові не було, тільки рація й автомат. Зброя цілком справна, повний магазин бронебійних патронів. А не вистрілив, бо росіянин спершу пересмикнув затвор, а потім вставив магазин. Тобто, в патроннику не було патрона. Ступив…
І його рація дуже виручила – ми два тижні слухали її і знали, хто готується до штурму, у кого закінчуються боєприпаси, які втрати…
Зізнається Володимир, що під час боїв дуже дошкуляють ворожі дрони. Але вони ефективно по них працюють.
– Першого дрона я збив біля Бахмута зі свого автомата. Це був «Матріс» – дуже потужний і дорогий. Випустив по ньому магазин патронів і влучив. Дрон упав у сірій зоні між позиціями – від нас метрів 100 і від росіян – стільки ж. Поповз за ним – по мені відкрили вогонь. Спробував уночі – знову засікли й почали стріляти (мали тепловізори). Тоді я поповз на світанку, коли почався дощ зі снігом, і мене не помітили. Віддав трофей нашій аеророзвідці.
З останнього запам’яталося 16 червня цього року.
– П’ятихатки. Сюди мало зайти 150-200 військовослужбовців. Мали на меті взяти це село. А зайшли тільки ми у складі 9 чоловік. По дорозі заглох БМП, де залишилися усі продукти. Пересіли на танк. Нас почали крити з мінометів. Було пряме попадання у танк. Але ми дивом залишилися живими. Зайшли у село, тоді бої тривали добу, і ми – 9 чоловік – його втримали. Напевне, такого ще не було в історії, щоб усі зайшли і вийшли живими. Після цього наша група отримала нагороди. Я – відзнаку «За службу державі».
Зараз у відпустці у Залісцях є побратим Володимира, кум, 56-річний Леонід Навроцький, який теж обороняє Україну від рашистів.
Разом служать і з Андрієм Коцюбою із Рохманова, загайчанином Сашею Дахнюком, який проживає у Боложівці. Боронить Україну від російського ворога швагро Володимира – односелець Володимир Цимбалюк. Він – замкомбата у Миколаєві.
Як зізнається воїн, найгірше – вантажити двохсотих. Йому не раз доводилося це робити.
Мріє Володимир, аби в Україні найшвидше закінчилася війна. Його побратими – теж, і кажуть: «Прорвемся». Бо інакше бути не може.
