Виявляється, спекти хліба у печі не так просто! Ото зайшли днями
Алла Омельчук, Аркадій Боярський та Мар’яна Паращинець у Шумський краєзнавчий музей і спробували, як це робили наші предки. І ще багато чого цікавого дізналися про їхнє життя. І вам розповімо.
Відколи Шумський краєзнавчий музей перебрався у нове приміщення, усі із нетерпінням чекали, коли минуть ремонтні роботи, заклад запрацює повноцінно, і знову можна буде пройтися його уже просторими залами та поринути у минуле краю, що просто оживає у розповідях працівників музею.
Велике переселення тут почалося ще минулого року – у приміщення, де раніше розташовувався Шумський ліцей. Таке рішення міської влади було доволі актуальним, адже у старому приміщенні музею було затісно. У фондах зберігалося багато експонатів, які не мали можливості виставити через відсутність для цього відповідного приміщення.
А нещодавно Шумський краєзнавчий музей гостинно відчинив свої двері для відвідувачів. Особливо тут активізувалася екскурсійна робота з початком нового навчального року. Уже й не перелічити, скільки учнів зі своїми наставниками відвідали заклад, що береже нашу історію. І не просто відвідали, а стали учасниками захоплюючих екскурсій, які цікаво проводять працівники музею.
Та що там проводять. Коли слухаєш ці неперевершені історичні екскурси, здається, що поринаєш у ту епоху, коли жили наші предки. Ти настільки захоплюєшся їхнім побутом, стилем життя, традиціями, що мимоволі стаєш його невидимою частинкою. І бажання пізнати свою історію стає непереборним.
У цьому переконалися і ми, працівники редакції, коли і собі завітали до музею та ознайомилися із діючими експозиціями. Принагідно зауважу, що те, що можна оглянути зараз у музеї, це ще не всі його надбання. Працівники наразі відновили частину першого поверху закладу. Тут розташували етнографічну експозицію про життя наших предків.
Ще тривають ремонтні роботи на другому поверсі, і, впевнена, що тут буде не менш цікаво. Коли ці експозиції запрацюють, ми обов’язково продовжимо для вас нашу розповідь.
Отож, ми у музеї. У фойє нас гостинно вітають його працівники – Світлана Задачіна, Лілія Усенко, Микола Євсюков зі своєю креативною директоркою Ларисою Колесник. Та власне, креативності і таланту не бракує жодному із них. Адже для того, щоб так уміло перетворити музей у те, що ми побачили, потрібно не просто працювати, а працювати з любов’ю та мати для цього щоразу нові ідеї.
Власне Лариса Колесник пропонує нам захоплюючу екскурсію. І звертає увагу на велике фото у фойє на стіні, де зображено наше місто Шумськ.
Радіємо і пишаємося, адже ця світлина – робота нашого Аркадія Боярського. Фото збільшили у розмірах, і перед відвідувачами оживає центр нашої громади. Пані Лариса каже, що багато відвідувачів навіть пробують знайти на цьому фото свою вулицю, дехто – будинок.
У центрі розташували один із кам’яних хрестів. Їх у Шумську кілька. І навколо цього існує давня, цікава легенда, як юнаки змагалися за любов шумської красуні під час бігового марафону із Кременця. Не витримали такого фізичного навантаження і загинули. І на тих місцях, де упали юнаки, поставили ці хрести. Ну, було так чи ні – достеменно невідомо, то вже розповідь, яка історично передається народом з покоління у покоління. А ось що на Шумщині було розвинене каменярство, це напевно, бо витесати такий потужний хрест, та ще й вручну, це щось. Навіть уявити важко, як його заносили у музей. Але хрест став уже його візитівкою. Ще один розташований у центрі Шумська – тут щороку відбувається панахида, шумчани вшановують жертв Голодоморів в Україні. Інший – у «Соснині». Його так і називають – білий хрест.
Зарядившись відповідним настроєм від першої розповіді Лариси Колесник, вирушаємо далі. І потрапляємо … в оселю наших предків. Саме так, в оселю. Бо етнографічна композиція, яку розгорнули у залі музею, навіює саме такі мотиви. Працівники відтворили навіть покрівлю селянської хати із соломи. Це ж як уміло потрібно було усе виконати, щоб ні вітер її не зачепив, ні дощ у хату не потрапив.
Лариса Колесник каже, що улітку навіть їздила у рідну Іловицю і спробувала відтворити, як колись жали серпами. Каже, що це дуже нелегко. Втомлюєшся. А її бабуся за день вижинала збіжжя на площі 30-40 соток.
Усе-таки, які розумні та мудрі були наші пра-пра, щоб отак уміло облаштувати свій побут. Це ми тепер усе маємо готове, а чого нема – можемо придбати. А колись робили усе власними руками. І для цього працювали до сьомого поту. Та ще й бідували, бо нелегко було розжитися, особливо багатодітним родинам, а таких було більшість.
Про це свідчить одяг на виставкових експонатах. Основу його складала сорочка. Для буднів – проста, для свят – урочиста і обов’язково вишита. Лариса Колесник демонструє нам усі елементи селянського вбрання – чоловічого, жіночого, юнацького та дитячого. І розповідає, як змінювався одяг із часом.
Скажімо, спочатку модними були геометричні орнаменти та переважали червоно-чорні барви, а згодом почали з’являтися різні барви та елементи з рослинами та тваринами. Яких тільки вишивок тут нема! Та що про них розповідати. Треба самому прийти та побачити. А в якій пошані були у родині чоботи! За браком коштів, їх купували дуже рідко, і то для господаря. Решта послуговувалися постолами – липовими або із соломи, але вони швидко стиралися. Пані Лариса демонструє нам цю нехитру взуванку, навіть показує, як мотали ноги в онучі та взували постоли. У теплу пору ходили босими. А яке щастя було, коли хтось узимку вскакував у батькові чоботи, які були на кілька розмірів більшими, вибігав надвір на скрипучий сніг!
Чоботи у селянській родині були символом достатку. Про це навіть приказка є: «Видно пана по халяві».
Отож з одягом та взуттям познайомилися і входимо до хати. Спершу потрапляємо у ванькир. Це, так би мовити, центр родинного життя. Тут воно вирувало найбільше. Працівники музею спробували відтворити усе до дрібниць. Центром ванькиру були піч і грубка. Тут готували їжу, тут грілися, на печі спали малі і дорослі. Свою роль виконували запічок, припічок і все інше. Біля печі стояло дерев’яне ліжко, де спали господарі. І обов’язково була колиска. Навіть, якщо малі діти виростали, її не викидали.
Багато тут полиць із різним посудом. Ось для вареників добряча макітра. Ого, це ж скільки їх мала наліпити господиня для великого сімейства! А ось гладущики. Кажуть, що молоко, яке у них скисало, мало незвичайний смак. І сметана – теж! У музеї зберігають чимало посуду – він різний за формою та кольором. Лариса Колесник каже, що у нас було доволі розвинуте гончарство. Особливо в Іловиці, Антонівцях, Залісцях, Суражі, Малих Садках, Шумську, де були щедрі поклади глини, з якої і виготовляли посуд.
У 1724 році гончарам містечка Сураж владою Речі Посполитої підтверджено дозвіл на об’єднання в ремісничий цех.
Пробуємо із колегами відтворити традицію випікання хліба у печі. Знайомимося, як це робили і чим послуговувалися.
Особливу роль у ванькирі мав стіл, обов’язково застелений вишитою скатертиною. На почесному місці – на покуті – міг сидіти тільки глава сімейства або – дорогі гості. Коли хтось помирав, на місці, де був стіл, ставили лаву із покійником.
А ще директорка музею демонструє нам, як колись прасували рублем. Каже, що буденний одяг був із грубшого полотна, і щоб рубчики на штанах не натирали ноги, потрібно було їх трохи розпрасувати, щоб стали м’якшими.
Простий, ходовий одяг складали у канапу, а багатство зберігала скриня. Таку скриню із приданим повинна була мати кожна дівчина, бо інакше заміж не візьмуть. До того часу вона мала напрясти, пошити, вишити і скласти все у скриню, щоб до свекрухи прийти з не порожніми руками. Обов’язково мала бути у скрині сорочка для нареченого. Вона мала вільний крій, як тепер модно казати – оверсайз, бо хто ж знав, який за статурою буде майбутній чоловік.
Так поступово ми потрапили у світлицю. Тут уже своя магія. І відразу привертає увагу великий ткацький верстат. Такий був у кожній родині, бо ж інакше, як виготовляти одяг. Верстат вносили до хати, коли уже закінчувалися городні роботи. І жінки починали прясти. Тут теж стільки тонкощів, що краще самому послухати і побачити все на власні очі. Лариса Колесник розповідає про те, яким нелегким був процес виготовлення одягу. Наші предки сіяли коноплі, льон – менше, бо для перших у нас краще підходив грунт. Збирали їх, вимочували, сушили, тіпали. Це робили пізньої осені, у студенній воді, тому жінки через це часто застуджувалися і хворіли. Словом, треба було добре напрацюватися і намерзнутися, поки ті нитки потраплять у верстат і господиня почне ткати одяг. Про це треба писати окрему історію.
Лариса Колесник демонструє нам колекцію прасок, які у музеї вдалося зібрати. Вони різні, і кожна технологія цікава по-своєму. Одні треба було нагрівати, в інші – закладати жар.
Є тут скриня, кухро, стара шафа та стільці. Як вміло вони оформлені! Таки наші предки були творчими людьми. Серед важкої буденності у них вистачало розуму, уміння та бажання творити таку красу.
І нарешті ми потрапляємо у комору. Вона була найдорожчою для селянина. Бо ж тут зберігалося усе багатство, а комора була символом достатку у родині. Тут тримали діжі, увесь господарський реманент, зерно та інше.
Працівникам музею настільки органічно вдалося відтворити інтер’єр селянської комори та зібрати сюди стільки експонатів, що здається, ніби ти десь приїхав у село до дідуся з бабусею та зайшов у їхню комору.
Працівники музею створили концепцію того, якою б вони хотіли бачити цю експозицію, а художник Микола Євсюков втілив це бачення у реальність. Усе зробив власними руками.
У працівників музею ще дуже багато ідей та ініціатив. Потроху їх втілюють, щось – у планах. Мають гарну виставкову залу. У майбутньому будуть пропонувати шумчанам різні новинки. Але уже те, що зробив цей невеличкий колектив, варте подяки. Адже вони не просто вклали свою працю та креатив у ремонт приміщення. Працівники музею оживили історію нашого краю. Їхні екскурсії настільки цікаві, що, здається, ходив би тут до вечора. До речі, для різних вікових категорій їх організовують по-різному. Навіть гратися доводиться, коли приходить малеча, як ось вихованці дитячого садочка. Якось один хлопчик так захопився розповіддю працівників музею та грою у приготування борщу, що коли вирушали назад у дитсадок, скромно запитав: «А де ж той борщ? Я його хочу їсти».
Як на мене, родзинка нашого музею у тому, що він «живий». Що тут можна доторкнутися до експонатів, взяти участь у майстер-класі, спробувати, як це робили наші предки. А це дає відчуття того, що й ти сам мимоволі стаєш учасником того життя, яке вирувало на нашій Шумщині у різні століття. І це важливо. І велика вдячність за це музейним працівникам. За те, що так захоплююче вчать нас любити і знати своє минуле. Шанувати та пишатися своїм українським корінням, бо без цього – нікуди. У цьому ми вже переконалися.
З нетерпінням очікуємо, коли завершиться ремонт другого поверху музею, і до нас знову заговорить історія Шумщини. До речі, мешканці нашого краю постійно передають сюди якісь цікаві експонати, що робить фонди музею багатшими, а історія стає наочнішою.
Дасть Бог, Україна переможе у цій війні, і Шумщина таки буде розвивати у себе туризм. А музей не просто берегтиме нашу історію, а й розвиватиметься. Бо для цього тут є відповідний ресурс та ініціативний колектив.
