Федору Хорвату назавжди запам’яталися роки Другої Світової війни: наліт авіації на село, бомбардування, палаючі будинки, загибель людей, худоби, згоріла дотла власна домівка, сполохані коні, які тягнуть розбитого воза, доповнюючи картину повного жаху і хаосу.
Зраділо серце малого хлопчини, коли восени 1945р. на згарищі, де була їхня хата, побудували нову. Та радіти довго не довелося, навесні їх вигнали з власної домівки. І, як сотні односельців та тисячі українців, депортували на схід, у Радянську Україну. А народився Федір Хорват в с.Репідь Санокського повіту Жешувського воєводства.
Знову – відчай та розпач, страх перед невідомим. Людей женуть, як худобу, батька нагайками б’ють, підганяючи до станції, вантажать у товарняки…
Останній погляд на рідне село: зеленіють засіяні поля й, посаджені рівненькими рядочками, городи, незворушно височіє шпиль з хрестом церковиці, порожніми очима дивляться хатини через відчинені вікна, німими устами кричать розчинені двері, промовляючи: «Куди ж ви? А ми?». Ось там, на подвір’ї, чорна шафа з сірим кошеням, що забралося на неї і перелякано кричить, чиїсь гуси йдуть вервечкою додому з річки, але дому нема… «Що роблять з людьми! Це ж наша земля! Тут могили прадідів!» – хвиля емоцій охопила тринадцятирічного Федора, коли поїзд рушив і заховалися за обрієм рідні місця.
Переселенців привезли у Шумський район. Родину Хорватів прихистила родина Павла Войціщука з Рохманова, пізніше вони зліпили дерев’яну хатину в Залужжі. Хлопці і дівчата призвичаїлися на новому місці, часто збиралися вечорами на вулиці. Влітку 1949р. до гурту молоді підійшли три молоді хлопці, стрункі, одягнуті по-військовому. Це були вояки УПА – «Марко» з Літовищ, «Юрко» з Збаражського району та «Богдан» із Забари. Цікаво розповідали про Україну, про її історію та майбутнє, співали повстанських та січових пісень. Пісня перепускала події через душу і серце юнаків і дівчат, тоді й історія оживала, іскрилася правдою, гартувала молодь.
«Але майбутнє нашої неньки залежить від нас самих, від безперервної боротьби за звільнення її від всіляких зайд і чужинців», – повторювали повстанці. Федір серцем відчув, що хоче бути з ними, бачити Україну вільною.
А ту чужинську совєцьку владу ніхто терпіти не міг. Утворили колгоспи, позабирали в людей все їхнє майно, надбане тяжкою працею, землю. А жити за що! У колгоспі за цілий день роботи платили 5 копійок і 200 грамів зерна! В Іловиці голова колгоспу Левчук підпалив 200 возів, щоб людям не хотілося осібно господарювати. Дивилися чоловіки на палаючу у вогні працю мозолистих рук своїх й ховали гіркі сльози.
«Хіба такої влади ми заслужили?» – роздумував Федір Хорват. Йому було лише сімнадцять, але твердо вирішив для себе, що буде боротися за вільну Україну. Носив повстанцям їжу, розповсюджував по селу листівки та відозви із закликами: «Смерть Сталіну і його партійним бандітам!».
Одного разу викликав начальник гарнізону Шевчук та запитував про листівки. Розмова закінчилася побитою головою, опухлими руками, навіть гудзики потріщали на сорочці від побоїв і опухлого тіла. Юнак мовчав і його відпустили.
У жовтні 1951р. допоміг облаштувати криївку у дворі Н.Р.Петрачук під клунею, адже наближалася зима. Односельці також допомагали повстанцям, але таємно, і лише раз місцева жінка принесла печений хліб до Федора та просила передати хлопцям, бо про криївку не знав ніхто.
Ближче до зими земляний схрон поповнився ще двома повстанцями – «Яструбом», до якого всі зверталися: «Наш провідник» та красивою, оперезаною військовим ременем, дівчиною «Марусею». У криївці з’явилася друкарська машинка, на якій «Маруся» безперервно вистукувала різноманітні агітаційні листівки, та радіоприймач «Латвія». У Федора тепер було нове завдання – доставляти друкарський папір, кальку, батарейки до радіоприймача, гас. За цими покупками він їздив аж до Львова.
Одного разу, коли юнак приніс їжу у повстанську криївку, хлопці розповіли, що «Яструб» офіційно одружився на «Марусі», і вони святкували весілля, навіть випили пляшку шампанського.
Навесні 1950р. Федір Хорват вступив в ОУН. Були і перші втрати. На Малиневі, разом з «Соколом», загинув добрий товариш «Марко».
Оскільки особа Федора була на замітці в МГБ, вирішив завербуватися на Донбас. Для цього отримав паспорт, а в Тернополі втік з машини, яка везла на поїзд. Маючи на руках документ, влаштувався у Львові на деревообробний комбінат. Пропрацювавши майже рік, поранив пальці на верстаті і змушений був приїхати додому.
Тут його чекав Шевчук. Три дні допитів у Шумському райвідділі міліції з вимогою зізнатися у співпраці з українськими буржуазними націоналістами Федір витримав, але був ледве живий. На третю добу його кинули у «холодну», перед тим роздягнули, лише чоботи залишили, бо вже не знімалися з опухлих ніг. Федір впав на стілець і одразу заснув. Зранене тіло не відчувало холоду. Серед ночі його розбудив черговий міліціонер С.Ніколюк, сказав, щоб рухався по камері, бо замерзне і не прокинеться. Дякуючи С.Ніколюку, юнак лишився живим, його відпустили.
У жовтні 1952 р. Федора Хорвата призвали в армію. Він з’явився на призовний пункт, але потрапив у в’язницю.
У МГБ по агентурній справі розробляли районний провід ОУН, що діяв на території Шумського району. У ході агентурної розробки було встановлено, що у склад райпроводу входять чотири повстанці: «Яструб», «Смерек», «Юра» і «Богдан». Група діяла у лісах, що оточують Антонівці, Іловиця, Стіжок та хутір Майдан.
Для проведення операції була завербована агент «Світлана» з Угорська, яка на зустрічі 31 серпня 1952р. повідомила, що напередодні, 29 серпня, до її хати приходили «Яструб», «Богдан» і «Смерек». «Світлана» давала їм хліб та молоко. Повстанці пообіцяли згодом зайти і принести для прання білизну. Жінці дали хімічний препарат «Нептун-47», який міг знешкодити людину.
На світанку 6 вересня у господарство «Світлани» прибула оперативна група у складі шести офіцерів МГБ. Чекали до 18 вересня, коли о 2 годині ночі, у вікно кімнати «Світлани» постукали повстанці і попросили її вийти надвір.
Жінка вийшла, у цей час один з оперативних працівників влив «Нептун» до молока. Повернувшись назад у хату, агентка повідомила що прийшли четверо, і вони хочуть їсти. Взяла чотири кружки з молоком і винесла повстанцям, які одразу його випили та пішли.
Офіцери МГБ тихцем рушили слідом за повстанцями. «Яструб» та його охоронці пройшли майже кілометр і на полі почали засинати. Там їх обеззброїли та захопили.
Криївку, у якій залишилася «Маруся», також було викрито. Жінка живою не здалася…Це була остання криївка УПА на теренах Шумського району.
Після арешту районного проводу УПА, Федора Хорвата, голову колгоспу Гевона Захарчука та ще п’ятеро молодих хлопців та дівчат із Залужжя арештували і засудили до 25 років ув’язнення у таборах Сибіру. А вони були переповнені молодими хлопцями і дівчатами з України. Та що там з України, з сусідніх сіл. З Антоновець – Олександр Романюк, з Іловиці – Андрій Грабовський, із Стіжка – Іван Козарик. Ось і підняли українці Сибір, трудячись на будовах, шахтах, заводах, лісоповалах.
Вечорами, мордуючись у тюремних камерах, щоб якось розрадитись, складали пісні і тихо наспівували:
Засяє сонячне проміння
На темну тюремну стіну,
Я прошу сонця, світи ясніше,
Суши на жилах кров мою.
Засяє місячне проміння
На темну тюремну стіну
Я прошу, місяцю, озвися,
Скажи про Україну та рідню. Після смерті Сталіна суди переглядали справи. Федору Хорвату була знижена міра покарання до 10 років. Йому вдалося вийти на волю 15 серпня 1956-го. Повернувся додому, одружився. Разом з дружиною Оленою виростили двох синів. Працював у промкомбінаті, «Рохманівторфі», міжколгоспбуді. І, все ж таки, дочекався так тяжко вистражданої, вільної і незалежної України. У 1992-му – реабілітований прокуратурою Тернопільської області.
Цей скромний 87-річний чоловік просив не писати про нього, бо не вважає себе героєм. «Просто ми дуже хотіли України», – каже. Але перед свято Захисника України та Покрови Пресвятої Богородиці ми з вдячністю і шаною повинні згадати тих, завдяки кому Україна стала можливою у 1991-ому.
Лариса КОЛЕСНИК,
науковий співробітник Шумського районного краєзнавчого музею.
