День журналіста, який щороку святкуємо 6 червня, для нас цьогоріч особливий. Найперше, тим, що у нас подвійне свято, адже «Новинам Шумщини»» виповнилося 75 років.
У травні 1945 року шумчани отримали перший номер районного видання. Радіємо, бо маємо свій чудовий літопис, і трішечки сумно, бо через нинішню ситуацію не можемо зібрати у себе ветеранів, друзів газети, щоб разом згадати минуле, розповісти про те, що плануємо, насолодитися миттями журналістського спілкування.
Проте ми у своєму редакційному колі обов’язково згадаємо усіх, хто стояв біля витоків газети, хто творив її історію, хто змінював, розвивав, вкладав не просто працю, час, а й часточку своєї душі.
Я не буду зараз перераховувати усіх, бо боюся когось пропустити. Але, однозначно, ми вдячні кожному, хто доклався до великої справи, хто навчав нас, молодих, хто сам колись переймав досвід у старших колег.
Але людей, які у різні часи очолювали колектив газети, несли на собі найбільший тягар відповідальності, обов’язково назву. Першим редактором тоді ще «Ленінської правди» був Олексій Заїка, але він пропрацював кілька місяців, а тоді колектив очолила Віра Косарєва. Далі цим нелегким шляхом ішли Тараненко, І.Т.Гречковський, Олексій Антонюк, Анатолій Тринько, Григорій Ужако, Іван Ящук.
Не всіх із цих людей я знаю в обличчя, але дякую їм за працю, за те, що передали нам, молодшому поколінню, газету, яка мала авторитет та свою історію.
Понад двадцять років очолювала колектив газети Галина Киричук. На її долю випала зміна назви газети – з «Ленінської правди» у «Новини Шумщини», реформування у районний інформаційний центр, нелегкі дев’яності роки безгрошів’я та боротьби за читацьку аудиторію. Крім газети, редакційний колектив освоїв тоді ефір, і в районі, крім радіо, запрацювали власне телебачення.
Я ще застала ці прекрасні часи, про які тепер з колегами згадуємо з доброю посмішкою. Дев’яності роки, безробіття, невиплата заробітної плати, і, водночас, непереборне бажання працювати. Пригадую, як прийшла на роботу у липні, а свою першу зарплату отримала у листопаді. Пригадую, як у рахунок заборгованості несли з гастроному лаврове листя, чорні макарони, лимонну кислоту… Як заварювали з одного пакетика кільканадцять чашок чаю. А коли отримували повну зарплату, а це траплялося лише двічі у рік, то у нас пахла кава. Боже, який то був аромат!
А яким смачним був отой шматок солоного сала з квашеним огірком на обід. А як весело, гуртом, розгадували кросворди.
А потім у нас з’явився комп’ютер – молоді працівники перемогли старшу команду і проголосували за те, щоб ще трохи почекати заборговану зарплату і купити чудо техніки. Бо розуміли, що без цього – ніяк. Це зараз ми такі мудрі, усе вміємо, що не вміємо, вчимося. А тоді! Прокинешся серед ночі і думаєш – вимкнув той комп’ютер чи ні. Бо ж дорогий, бо ж це єдиний екземпляр на усю редакцію.
Важко було, часом опускалися руки, але ми розуміли, що не маємо права падати духом. Збирали усі сили і рухалися вперед. Старше покоління брало досвідом, середнє – розважливістю та мудрістю, молоді – енергією та непереборним бажанням щось змінювати.
Важкі часи нас загартували, і це допомогло вижити, зробити газету впізнаваною, популярною, з хорошим тиражем.
У 2015 році я очолила колектив. Здається, база є, команда є, працюй і розвивайся. Та ні, спокоєм і не пахне. Бо Верховна Рада нарешті приймає Закон про реформування ЗМІ. Це був нелегкий період перетворення комунальної газети у приватну структуру – Товариство з обмеженою відповідальністю «Новини Шумщини».
Ми вирішили стати першопрохідцями – у числі інших десяти районних редакцій. І знову – безсонні ночі, нерви, поїздки, документи, консультації. Бо ж Закон прийняли, але багато у чому він суперечив з іншими, і часто юристи давали задній хід, бо самі не знали, як правильно. А ти розумієш, немає шансу на помилку, бо за тобою колектив з такою довголітньою історією, у якій ти не маєш права поставити крапку.
Як і тепер, коли світ оцифровується, і все важче конкурувати з електронними виданнями. Але ми – борці. Ми розвиваємося. Тримаємо газету, і вона має гарний тираж – найкращий серед районних видань області. Ми ідемо в ногу з часом – маємо власний сайт Shumsk.Info, та активно ведемо сторінку у Фейсбуці. Ми багато працюємо з молоддю, таким чином, виховуємо свого майбутнього читача. А ще – вчимося. Важко перерахувати усі тренінги, семінари, які ми відвідали від початку реформування. Подаємо заявки на участь у різних проєктах. З початку року потрапили у два з них. Перший – «Турбо-батли» – стартував у квітні, інший відклали через карантин. Але це не все, бо ми і не думаємо заспокоюватися. Бо скільки б тобі не було років, треба вчитися, який би досвід роботи ти не мав, треба осучаснюватися.
Сховати у шафу підбори і перевзутися у кросівки, навіть якщо тобі далеко за 40. Одягнути футболку з логотипом газети і вивчити нові, круті словечка. Зрозуміти, що таке дедлайн, гендерна політика, лінк чи браузер… Сапати грядки і думати, хто наступний стане героєм твого журналістського сюжету. А поки на кухні закипає борщ, оперативно виставляти новину на сайт. Верстати газету після роботи, а подумки планувати, з чого почати домашню роботу. Полоти город з блокнотом та ручкою у кишені (а раптом спаде на думку цікава ідея), і тихцем зазирати у смартфон, щоб промоніторити останні події. Бо журналістика – це вирок, або ти пишеш, або тобі тут не місце.
Та, головне – любити свою роботу, і усьому даси раду. Головне – сформувати команду. Головне – не просто керувати колективом, а працювати самому, навіть більше за всіх, щоб власним прикладом вести за собою. А команда – це коли усі дивляться в одному напрямку. Команда – це не там, де все ідеально, це там, де вміють пробачати, брати на себе відповідальність, працювати 24 години на добу і розуміти, що без цього у сучасному світі – ніяк. Разом з тим, треба вміти на хвильку зупинитися, перепочити. Але не на довго, бо потім не наздоженеш.
Дякую усім, хто сьогодні поряд – Надії Дмитрук, Аркадію Боярському, Володимиру Гаврилюку, Мар’яні Паращинець, Оксані Гедз, Тетяні Куліш. Ветеранам – нашому недавньому багаторічному керівнику Галині Киричук, наставникам Федору Максимчуку, Ганні Торган, Марті Полутренко, усім, з ким довелося працювати, хто трудився до нас і плекав слово.
Часи змінюються, хтось відходить, молоді – старшають, приходять ще молодші, і це закономірно. І після нас прийдуть інші. Та незмінним є одне – любов до того, що ти робиш. То ж нехай усім вам, мої рідні колеги, вистачає цієї любові. А ще – поваги, терпіння, тепла і завзятості. Не бійтеся бути собою, але рахуватися з іншими, не бійтеся змінюватися, але зберігати при цьому попередній досвід, не бійтеся бути сміливими, але не забувайте про мудрість. Будьте сучасними у будь-якому віці, змінюйте світ і змінюйтеся самі. Будьте позитивними і діліться цим з ближніми, найперше – з нашими найкращими читачами.
