Тривала Друга Світова війна. Фашистська окупація, її важкі наслідки – непосильні податки, вилучення хліба, худоби, масове вивезення українців на примусові роботи до Німеччини, переслідування, терор – все це викликало протест серед населення, навіть тих, хто в 1941 році з квітами зустрічав німців, хто плекав надію, що чужинці сприятимуть відновленню української державності.
У середині 1942 року в краї була сформована одна з перших боївок ОУН, що згодом стала основою Крем’янецького повстанського куреня. Організував її молодий юнак з села Верещаки Лановецького району Іван Климишин, псевдо – «Крук». Він народився у 1919 році. Як для того часу, зміг отримати добру освіту, закінчив семикласну Вишгородську школу, яку за Польщі називали семінарією. Навчався у Вишнівецькому ремісничому училищі. Вступив до ОУН, де активно працював. Зазнав репресій від польської влади, відбував покарання у Кременецькій тюрмі, Березі Картузькій. Проте від ідеї вільної, Соборної України не відступив.
Тоді ж, у монастирському лісі, в урочищі «Середня пасіка», поблизу села Загайці, був закладений табір сотні «Гука», командиром якого став Федір Мельничук, псевдо – «Гук», «Морозенко» – націоналістичний діяч, член ОУН, член формувань ОУН-УПА, курінний УПА ВО «Богун». «Це був кремезний хлопець, темнорусий красень, досить освічений і навдивовижу спокійний», – згадував повстанський літописець, «Кремінь» Андрій Боб’юк.
У 1942р. у краї активно діяв загін під керівництвом повстанця на псевдо «Босота». Ще одне повстанське формування – фронт Української революції, організатором якого був Тиміш Басюк, псевдо «Яворенко» – виникло у 1942р. на Шумщині. Яворенківці проникли в друкарню «Крем’янецького вісника», звідкіля забрали друкарську машинку і чимало паперу та привезли у загін. На ній друкували листівки, відозви до населення. Зі своїми стрільцями на трасі «Ланівці-Крем’янець» Яворенко здобув три ворожі машини, вилучив, забраний фашистами в селян, овес. Коли сотня відпочивала в борщівському лісі, ворог зненацька напав на повстанців. Зав’язався жорстокий бій. «Яворенківці» вбили більше тридцяти фашистів, решта з них в паніці втекла. Тоді ж був вбитий комендант жандармерії міста Крем’янець та гебітслянвірт.
Село Стіжок відоме з 1261 року, воно пам’ятає Данила Галицького, не скорилося смертельному Батиєвому нашестю, стало одним із центрів розташування українських повстанців. Саме тут, у березні 1943р., над озером Глибоке, на горі Милувата, між селами Стіжок і Антонівці, був закладений мельниківський табір, командиром якого став Микола Недзвецький, псевдо «Хрін».
Про це свідчить наказ №117 від 25 березня 1943р., підписаний комендантом Кременецького повіту, поручиком Михайлом Данилюком, псевдо «Блакитний»:
- Призначити «Хрона» командиром першого регулярного загону Кременеччини.
- Призначити Гаркавенка начальником штабу загону.
- Сотенних, чатових і відділевих призначає штаб загону і затверджує команда повіту. «Тоді було ще холодно, подекуди лежав сніг, але перша Волинська база, – як згадує Максим Скорупський у своїй книзі «Туди, де бій за волю», – стала фактом доконаним». Мельниківський загін Хрона нараховував понад 150 вояків. Був добре озброєний, мав досить продовольства, одягу, взуття, іншого спорядження. Як згадують очевидці, командир Хрін був дуже працьовитий, солідний і відданий патріот, який непохитно став в оборону рідного поневоленого краю, демонстрував зразки відваги й безмежної самопожертви.
Тоді ж на Залузькій горі Франка був закладений табір «Крука», основою якого стали боївки бандерівського спрямування. У таборі працювали пекарня, лазня, різні майстерні. Панував лад і дисципліна. Повстанці проходили вишкіл, готувалися до боїв, які мали перерости у всенародну війну проти німецько-фашистських окупантів. В урочистій обстановці бійці приймали присягу на вірність Україні та її народові.
«Я – воїн УПА, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед великим народом Українським, перед святою землею Українською, перед пролитою кров’ю усіх найкращих синів України та перед найвищим Політичним Проводом Народу Українського – боротися за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу».
«Командир «Крук» був дуже відважний, і всі акції, які перепроваджував, здебільшого, вдавалися, його псевдо «Крук» знала кожна дитина», – зазначав Максим Скорупський.
Щ е до створення табору у лютому 1943 року боївка «Крука», заваливши колодами під’їзні шляхи до міста, розбила залогу Крем’янецької тюрми і випустила на волю в’язнів.
Одна з акцій, яка відбулася на Кременеччині, зробила його дуже популярним серед населення. Біля села Бережці німці, виставивши варту, купалися в річці Іква. «Крук» з вояками підійшли непомітно і вдарили по них. Загинуло два десятки ворогів. Пізніше він пішов з товаришами до села і знищив решту залоги німецької жандармерії, якої нараховували до сорока чоловік. Забравши зброю і одяг, відступив до лісу.
Курінний часто наказував своїм побратимам: «Якщо ти скривдиш українця, обкрадеш чи пограбуєш, то я тебе ось цією рукою… Україну ми повинні здобути чесною боротьбою, правдою і відданістю своєю». Повстанські загони майже кожного дня поповнювалися людьми. Із Антонівецького лісу повстанці обох формувань робили напади на Шумськ, Вишнівець, ряд сіл, розбиваючи німецькі залоги, упівці захоплювали в окупантів зброю, амунуцію, продовольство, одяг, взуття. Ворог скаженів. Загін «Крука», чисельністю 50 бійців, на шосе «Кременець-Шумськ» напав на колону німців і розбив її. Здобутими автомашинами повстанці 20 квітня 1943 року повернулися на хутір Козаччина. «Тут було тихо і гарно. Хлопці вирішили перепочити від нелегкого бою. Всі розмістилися у чотирьох хатах, з яких складався сам хутір. Натомлені після напруженого дня, всі вмить поснули. Тільки-но стало сіріти надворі, як цепом до хутора з усіх сторін наближалися німці. Вояки-повстанці відважно вступили у нерівний бій. Багато ворогів упало від повстанської кулі. Загинули і повстанці, а хутір спалили», – так згадувала про ці події очевидиця цих трагічних подій Ганна Горчак.
Повстанці здійснювали перехоплення німецьких автоколон, нападали на гарнізони і тюрми, зривали вивезення до Німеччини української молоді.
Вночі, з 8 на 9 травня 1943 року, німецькі окупанти вчинили розправу над мешканцями села Стіжок. У відповідь на це відділи «Крука» та «Хрона» організували нападникам пастку, атакувавши ворога під Лішнею – розгромили каральний загін, врятували від погрому сусідні села.
Під час бою з фашистами повстанець з табору «Крука» на псевдо «Жук» проявив героїзм, знищив німецький танк, його подвиг на теренах краю став легендарним. Відділи «Хрона» та «Крука», загальною кількістю понад 200 чоловік, завдали удару по шуцбатальйону у місці його дислокації в с.Білокриниця.
19 серпня 1943р. сотня «Крука» вступила у бій з окупантами в селі Садки. Незважаючи на втрати серед повстанців, був завданий удар окупаційному режиму в краї. З весни 1943 року територія Шумського, Кременецького, Лановецького, частина Збаразького районів Тернопільської області належала до воєнної округи «Богун», яка з кінця 1943 року перейшла в підпорядкування Генеральній воєнній окрузі УПА-Південь. Командиром ВО «Богун» був призначений Петро Олійник, псевдо «Еней», «Роман», «Сергій». Він народився 5 січня 1909 року в селі Молодичне Жидачівського району Львівської області. Член українського «Пласту», з 1929р. – член ОУН. В 1944-1945 рр. – провідник східного краю ОУН на північно-західних землях, в 1945-1946 рр. – організаційний референт Західного краю, виконувач обов’язків командира УПА-Північ, майор УПА, нагороджений Бронзовим Хрестом Заслуги. Загинув 17 лютого 1946 року.
Разом з ним бойовими повстанськими дорогами йшла його дружина – дуже смілива зв’язкова, яка часто приносила в штаб цінні відомості, вчасно й доставляла грипси. Воєнна округа «Богун» за територією була найобширнішою. Штаб воєнної округи знаходився в урочищі «Дігтярня» біля села Антонівці Шумського району.
У роки фашистської окупації терена дислокації УПА стали Повстанською республікою південної Волині, яка дістала назву «Антонівецька республіка». Тут активно діяли, крім військовогосподарських, й пропагандистські органи, виходила газета «Повстанець», працювали шпиталь, школа медсестер, старшинська школа, хлібопекарня, миловарня, ремонтні служби, шевська майстерня, масарня (ковбасня). Військовий вишкіл пройшли тисячі волинян, українців з інших районів, були тут вояки багатьох національностей.
Однак німці, фронт яких відкочувався все далі на захід, не могли змиритися з існуванням у своїх тилах такого потужного угрупування. 20 серпня 1943 року фашисти зробили рішучу спробу ліквідувати табір. Для цього була виділена дивізія СС, зміцнена танкетками. Але надія на наземні війська була мала. Було прийнято рішення залучити авіацію. Кращий літак-розвідник під назвою «Рама» на фронті використовувався поштучно, для особливих завдань. Проте, саме такі літаки бомбили табір в Антонівцях.
З весни 1944 року діяльність повстанських загонів була спрямована на звільнення від більшовицької окупації. Битва, яка відбулася 21-25 квітня в урочищі Гурби, яскраве тому підтвердження. Тут, на Мізоцькому плато, або, так званих, Гурбенських «Крем’янецьких» горах і зустрілися у нерівному та відкритому бою 5 тисяч вояків УПА з 30 тисячами добірного війська ВВ НКВС та ЧА, знятих з Кавказу.
У Гурбенській битві виявив героїзм і відвагу сотник, начальник штабу «ВО УПА «Волинь-Південь» Микола Процюк, псевдо «Кропива», тіло якого покоїться на шумському цвинтарі. Один з фундаторів повстанського табору. Народився в селі Городивиловичі Сокальського району Львівської області в 1913 році. Організатор «Просвіти» в своєму рідному селі. Служив в Польському війську, учасник Вересневої кампанії, після переходу на радянську територію, ув’язнений у Луцькій тюрмі.
У 1943 році призначений начальником штабу куреня «Крука». Згодом – командир бойової сотні, куреня, начальник штабу ВО УПА «Волинь-Південь», організатор та керівник підстаршинської школи. Навесні 1944 в бою з підрозділом НКВС загинув в селі Кордишів.
Євгенія Бойко народилася 6 грудня 1926 року в Шумську, в незаможній родині. Дівчинка зростала кмітливою, писала вірші, гарно малювала, добре вчилася. Сімнадцятирічною вступила в Українську повстанську Армію. Особливу увагу приділяла роботі з молоддю, їй доручали заготовляти ліки повстанцям. згодом стала надрайоновим провідником, діяла під псевдо «Мала». Життя Євгенії Бойко, як і більшості повстанців, закінчилося трагічно. Вона прийняла смерть разом зі своїми товаришами, коли їх криївку оточили вороги. Жителі села Лішня, що на Кременеччині, у 1990 році зібрали біля криївки землю, скроплену кров’ю Жені та її друзів, насипали символічну могилу, поставили на ній березовий хрест.
На шлях безустанної боротьби за вільну, незалежну українську державу став житель села Голибіси, учасник національно-визвольних змагань 1918-1921 р.р. в Армії УНР, член ОУН та формувань ОУН-УПА Кость Матвіюк, псевдо «Гоголь». Щоб не здатися ворогам, застрелився у криївці у рідному селі.
Тридцять три повстанці з цього села (сучасна назва – Мирове) загинули.
Андрон Лукіянчук народився 1914 року в селі Тилявка. Брав активну участь у «Просвіті», організовував культурно-освітню роботу серед селян. З 1939р. – член ОУН. В 1942р. вступив в ряди повстанського підпілля, став провідником Шумського району. Непересічними організаторськими здібностями і особливою посвятою для справи здобув авторитет і загальне довір’я в організації. У 1943 році його висувають на пост надрайонового коменданта СБ.
«Палій» був широко відомим та авторитетним СБ на терені Антонівецької Повстанської республіки,- згадували стрільці. Загинув 1 травня 1944 року під час рейду для впорядкування оргсітки на терені. Після відходження фронту похований на хуторі Березина села Угорськ.
«Він дуже любив Україну, невтомним був у праці і мужнім в боротьбі…» – так згадували про повстанця Івана Столярчука, псевдо «Юрась», побратими. Народився 1926 року в селі Залісці, здобув неповну середню освіту. У шкільні роки вступив в ряди ОУН. У 1942 році, в грудні, став підрайоновим юнацтва, з червня 1943 – районовий провідник юнацтва Шумського району. Відзначився особливими здібностями в напрямку політичної роботи серед молоді. Підбір молодих кадрів до ОУН на Шумщині, які відіграли роль у подальших змаганнях – його велика праця. З приходом більшовиків у 1944 році переймає пост політреферента Шумщини. 15 серпня 1945
року закінчується його можливість далі служити Україні. Цього дня потрапляє у засідку в лісі біля хутора с.Літовищі, з якої виходить ажко поранений в груди і руку. Страждаючи від ран, помер 17 вересня 1945 року.
Дуже молодим став на повстанську дорогу боротьби, сповнену тривог, втрат, небезпеки Мартин Головатюк, псевдо «Байда». Народився 14 квітня 1929 року в селі Мала Іловиця. У серпні 1942 року вступив в юнацьку організацію ОУН і працював станичним юнацького осередку в селі Мала Іловиця. У вересні 1943 року був призначений підрайоновим провідником юнацьких осередків. До жовтня 1944 року очолював відтинок зв’язку центрального проводу ОУН під шифром І/П «Південь-Північ» (Дубенський МайданЗабара). Підтримував постійний зв’язок з членами ОУН і районним проводом ОУН (провідник «Чумак») та діючими підрозділами УПА на терені, виконуючи різноманітні доручення.
Понад три сотні жінок Шумщини стали на захист національної ідеї, щоб творити незалежну українську державу.
З двома голками в серці прожила своє життя Ніна Андрущенко – медсестра УПА. У 1946 році, не в силі більше терпіти тортури енкаведистів, пані Ніна мала намір піти з життя. Мабуть, Ніна Андрущенко заслужила Боже благословення за свою самовідданість, материнське ставлення до хворих, високий професіоналізм, які вона проявила, працюючи з 1942 року в таборі медсестрою. Дівчина була народжена для милосердя. «Синичка» – так лагідно кликали повстанці свою рятівницю.
Згадувала районова «Вишня» – Антоніна Мазурчук: «В кінці 1943-го хворих на тиф помістили на Іловиці в шпиталику, а поранених – у людей. Біля тифозних була медсестра «Синичка». То була медсестра дуже чуйна до хворих, самовіддана до своєї праці. Всі важко хворі чи поранені просились до «Синички».
Ганна Ткачук – поетеса і повстанка «Берізка» на святкуванні 50-річчя УПА звернулася із закликом шанувати пам’ять героїв, що вписали найславетніші сторінки історії Української держави: «Не забувайте їх, поклоніться їхнім славним подвигам, їхній великій любові і самопожертві Україні. Це ж з їхньої крові випливла наша воля, на їхніх могилах розцвіла слава нашої Матері-України».
Алла МАТВІЮК,
директор Шумського районного
краєзнавчого музею.
Світлана ЗАДАЧІНА, співробітник музею.
