Спогади Ростислава Білецького – сина та онука священників, протоієреїв Миколи та Густина Білецьких
Мій батько Микола Густинович був настоятелем Шумбарської церкви з 1937 по 1955 рік (у тій, яка згоріла 12 квітня 1982р.), а дідусь Густин Іларіонович – в чині благочинного неодноразово служив у сільській церкві на храмові свята, відповідно до указу Волинської духовної консисторії був судово-духовним слідчим.
У той час, коли будувалася Шумбарська церква, всі справи, в тому числі церковні, налагоджувалися і узгоджувалися з губернською владою з центром в Житомирі. Храм в селі був зведений бригадою майстрів-столярів з Рязанської губернії. Церква споруджена з деревини – дерев’яних брусів та дощок. Весь матеріал на православну святиню пожертвував поміщик Тиновський, римо-католик за віросповіданням. Він мав досить багато землі і власний ліс. Йому не складало ніяких труднощів виділити ліс на церкву, оскільки він був християнином і людиною побожною. Його родичі мешкали в Шумбарі. Це – сім’я Кліппельових: Збіньо та його дружина пані Станіслава. Вона була вчителькою, закінчила Львівський університет. Вільно володіла німецькою. Була дуже порядною людиною, до якої всі відносилися з повагою. Дві її дочки жили в Польщі в місті Лонгут.
Церква збудована з великим запасом міцності – могла стояти 200 і більше років. Всередині гарно оздоблена, стіни і восьмирик розписані олійними фарбами вмілими художниками на біблійні сюжети. Євангеліє було рідкісне та дороге – товщиною приблизно в 9 см, виконане в срібному окладі, авальні зображення чотирьох євангелістів – емаллю. Це євангеліє подарував шумбарський земляк на ім’я Хомула після довгострокової служби в царській армії.
У храмі було дві чаші – потирі, для причастя, більша і менша. Велику офірував Бєлка чи Діонісій, точно сказати важко. Діонісій був архідияконом в Ісакієвському соборі в Петербурзі, повернувся в Шумбар зі столиці імперії у спокійніше місце у 1917 році, рятуючись від революції. Через деякий час отримав сан священника, але на парафії не був. Мав велику пасіку – до 100 вуликів. Ми з батьком часто бували в нього – він любив розповідати про Ісакієвський собор.
На престолі став напрестольний позолочений хрест – висотою 40-45 см. Його священник брав на Йорданське освячення води. Таїнство відбувалося дуже урочисто на річці біля мосту. Зимою вода була дуже чиста і прозора. Тоді річка була набагато ширша і глибша, аніж тепер.
Декілька слів про дзвони. Вони були з надзвичайно чистим звуком, дійсно малиновим. У війну 1941-45 років їх зняли із дзвіниці, закопали в потаємному місці, щоб німці не забрали на військові потреби.
У Шумбарі було два храми – костел і православна церква. Їх обох спіткала однакова трагічна доля. Але слава Богу і подяка людям, які спромоглися збудувати нову церкву. Це величезна робота і духовний подвиг.
Спогади Єфросинії Териди
У моїх батьків на квартирі проживала вчителька Станіслава. До неї посватався син пана Кліппеля – Збіньо. Вони одружилися, народили двох дівчаток – Данусю та Марисю. Проживали в розкішному маєтку по вулиці Церковній. Дануся була панночкою, а Марися любила їздити верхи, наче хлопець. Станіславу почали у селі кликати пані Збіничка. Так її пам’ятають усі тодішні школярі.
Приміщення старої школи.
Знаючи досконало німецьку мову, у роки війни була за перекладача у німців. Вона, будучи порядною людиною, відігравала велику роль при допитах, спілкуванні окупантів з шумбарцями.
Пані Збіничка водила нас у костел на уроки музики. Він був високим, з хрестом вгорі. Поряд стояла дзвіниця. Зсередини костел був вибіленим, а зовні – збудований візерунками із червоної цегли. Ми, учні, заходили в приміщення і збоку біля стіни мочили руки в освяченій воді. Хлопці хлюпали на дівчат, а пані Збіничка сердилася при цьому. Поляки нікого з сільських людей не змушували ставати католиками. Але свою віру дуже проповідували.
У костелі ми сідали на довгі тесані лавки і слухали гру пані органістки. Орган стояв високо, а навколо все грало кольорами. Це сонячне проміння проходило через мозаїку на вікнах і відбивалося на підлозі, вимощеній кольоровими кахлями.
Вчителька Станіслава Збіньо та вчитель Михайло Жуковський з племінницями.
Після уроку у нас було трохи часу походити по парку біля костела. Пригадую багато квітів, їх запахи. Як зараз бачу глибоку криницю. Любила в неї кинути маленького камінчика. Він довго летів донизу. Пам’ятаю старі липи. Під ними на лавках ми чекали пані Станіславу. А вона часто носила квіти на могили, на якій зараз стоїть хрест.
По сусідству біля покоїв пані Станіслави проживали Галина та Ксенія. Саме вони влітку 1943р., під час українсько-польського протистояння, прийшли до покоїв Станіслави і допомогли польським панам таємно вночі виїхати із Шумбару в Польщу, а деякі їхні речі перенесли і заховали у своєму будинку. Та життя розпорядилося так, що поляки Шумбару на постійне місце проживання в Україну вже не повернулися.
У 1995 році я зустріла в Шумську Ксенію. Вона розповіла, що несла самовар та інші речі пані Станіслави, щоб передати їх у Польщу. Дануся і Марися проживали в Польщі, в місті Лонгут. Дануся вже, на жаль, відійшла у засвіти. Коли Україна стала незалежною, з’явилася змога приїхати в наше село Марисі. Зупинилася Марися у Ольги Каньовської, бо колись служницею у них служила мачуха Ольги Таїсія. Вона привезла Галині та Ксенії светри у подарунок і відвідала польське кладовище.
За матеріалами краєзнавчих досліджень вчителів та учнів
Шумбарського НВК.
