Марина Навроцька – студентка 5-го курсу Рівненського Національного університету водного господарства та природокористування.
Ця комунікабельна уродженка Залісець має дещо незвичне захоплення. У неї – кваліфікація лайнсмена. Футбольні вболівальники вже зрозуміли, про що йдеться. Це – суддя на лінії під час матчу.
Так, Марина – не піонерка на цьому непростому шляху. Проте вона впевнено крокує дорогою Катерини Монзуль – елітної арбітерки ФІФА, першої і поки що єдиної жінки, яка обслуговує ігри в найсильнішому українському футбольному дивізіоні – Прем’єр-лізі.
Судити футбол непросто – для цього треба бути врівноваженою, вміти витримувати психологічний тиск трибун, не піддаватися впливу вболівальників, бути зосередженою протягом всіх 90 хвилин матчу, точно вловлювати динамічні ігрові ситуації та, відповідно, приймати правильні рішення.
Уперше спостерігав роботу Марини боковою суддею під час матчу наразі найсильніших на Шумщині команд у Дедеркалах, де господарі приймали Обич-Залісці. Були помітні її упевнені дії на лінії під час напруженої гри. А численні місцеві вболівальники жодного разу не мали претензій до дівчини з прапорцем. Значить, судила правильно, коли не чутно було обурливого свисту з боку трибун.
Коли познайомилися ближче, дізнався, що Марина закінчила у Рівному курси лайнсменів. І на Шумщині вона – не лише єдина рефері-дівчина, але одна з серед чоловіків-суддів, хто обслуговує зустрічі чемпіонату району з відповідним кваліфікаційним посвідченням.
Марина з дитинства росла рухливою дитиною. Серед її приятелів були і хлопчаки, з якими залюбки ганяла м’яча. У школі захоплення футболом зміцніло, до нього додався і волейбол. А юна залісчанка була однією з кращих спортсменок у рідній школі, коли потрібно було – виступала в усіх видах спорту.
Будучи студенткою, теж продовжує грати у футзал на позиції правого захисника та у летючий м’яч за свій факультет, курс. Причому, вона – одна серед хлопців, не грає у спортивні ігри з дівчатами.
– Мені порадив записатися на річні курси тренер, – розповідає про те, як стала арбітеркою, Марина Навроцька. – Як він сказав – для загального розвитку. Подумала, а чому б і не спробувати, коли випадає така нагода, тим більше, що курси безкоштовні. На початках зі мною у групі була ще одна дівчина. Але вона швидко покинула заняття. Залишилася я серед хлопців одна. Проте хіба мені до цього звикати (посміхається). Раз у тиждень збиралися – ознайомлювалися з теорією. Треба було досконало вивчити футбольні правила, вміти вірно їх інтерпретувати, також на практичних заняттях вчилися швидко і точно фіксувати порушення, приймати рішення на користь потерпілих. Після закінчення курсів у Рівному обслуговувала студентські ігри, а також чемпіонат міста U-17. Якось ще під час навчання судила ігри рівненського «Вереса» U-16. Виникла непроста ситуація – арбітр на полі не побачив, від кого вийшов м’яч в аут. Було велике скупчення гравців, і я теж не була точно впевнена, на чию користь приймати рішення. Тривала кількасекундна пауза. Зізнаюся – було страшнувато.
Марина каже, що може бути і головним арбітром, але для цього в неї ще мало суддівської практики. Крім того, що грає і судить футбол, є ще активною вболівальницею. Симпатія у Європі – «Боруссія» з німецького Дортмунда. Їй імпонує стиль гри цієї команди. В українському футболі віддає перевагу київському «Динамо». І, звичайно, завжди хвилюється, коли грають рідні «Обич-Залісці».
Дівчина зізнається, що її мама трохи побоюється такого нежіночого захоплення дочки. Тато, навпаки, підтримує. Сам колись грав за сільську команду. Маринка, хоч і була маленькою, проте пам’ятає виступи батька. Не задумувалася над розвитком своєї кар’єри рефері. Але не проти підвищувати власну кваліфікацію.
