Майже щодня зустрічаю її, йдучи на роботу. Час від часу перекидаємося словами. Жінка працює в комунальній службі Шумська – прибирає вулиці. Ближче з Мирославою Дмитрук познайомився кілька років тому в Києві, під час хресного православного ходу. Тоді й довідався про її нелегку долю.
Шумчанка зі статусом емігрантки
Жінка мешкає у Шумську з емігрантським статусом – по закордонному паспорту Республіки Азербайджан. Є її громадянкою.
Потрапила на Кавказ, у мусульманський світ, у молоді роки. Тут усе для неї, європейки, було незвичним.
– Для мене усе було нове – мова, світогляд, звичаї, поведінка та, навіть, одяг. Ходити можна було лише з довгими рукавами, так само мали бути закриті ноги. На голові обов’язково – хустка, добре, що радянська влада на той час відучила жінок носити паранджу, – пригадує свій приїзд у чужу країну шумчанка.
Жінці навіть ім’я інше дали, бо таке звичне для українців – Мирослава – азербайджанцям важко було вимовити. Кликали на свій лад – Ельміра, Міра.
Алладін поїхав услід за коханою
Уродженка вже неіснуючого на Шумщині хутора Подоляни поїхала працювати в Закавказзя, ледь досягнувши повноліття. Потрапила у давнє, з тисячолітньою історією, місто Шекі. Там працювала деякий час на місцевій фабриці. Місцевому мешканцю, красеню Ахмедалієву Алладіну загід огли, який трудився там чоботарем, сподобалася приваблива українка.
Незабаром молода дівчина повернулася на батьківщину. Це ж якими були почуття до неї азербайджанського парубка, якщо невдовзі той прибув слідом за Мірою у, невідомий для нього, слов’янський світ.
За звичаями мусульманської країни, молодший брат не має права привести додому невістку, доки не одружиться старший. Цього чекати треба було аж цілих 3 роки. Цей час молодята провели в Шумську. Тут 20-річна Мирослава народила свого первістка. Нарекли його за традицією батька – Ехтібар, по-нашому називають Едиком.
Коли старший брат Ахмедалієв Нураддін загід огли одружився, тоді молода сім’я переїхала в Азербайджан. На одному подвір’ї, у двох будинках, з їхнім приїздом одночасно мешкало аж 18 чоловік – по 9 дітей та дорослих.
Чужі обряди та релігія
Важко було адаптуватися у патріархальній ісламській родині, де на першому місці було абсолютне підкорення найстаршому в роду. Доки той не прийде і не сяде за стіл, поблагословить, за мусульманським обрядом, їжу, ніхто не мав права не лише починати трапезу, а, навіть, сідати. Взагалі, на Сході панує культ поваги до старших. Коли хто з них заходив до помешкання – молодші, особливо жінки, мали мовчки встати і вклонитися ледь не тричі.
У Шекі, де мешкала Мирослава, не було християнських церков. Тому, разом з іншими членами родини, змушена була ходити у мечеть. Як сама каже, щоб не виглядати білою вороною. Правда, згодом відкрили вірменську християнську церкву (потім її зруйнували). То жінка часом заходила до храму, ставила свічечку, молилася.
– На перших порах незвичною для мене була тамтешня кухня з незнайомими прянощами та стравами, – розповідає Мирослава Дмитрук. – М’ясо – яловичина, баранина. А звичне для українців сало з часником інколи навіть снилося. Наприклад, одне з найбільших свят мусульман – Курбан Байрам – обов’язковим атрибутом було рознесення семи шматків м’яса у різні сім’ї. Цифра 7 – священна в ісламі.
Жінка в ісламській родині не працює
Але найбільше дошкуляло незнання азербайджанської мови – зовсім не розуміла про що говорять старші, про що просять. Тоді шумчанка купила російсько-азербайджанський словник і вивчила його. Стала вільніше спілкуватися.
А ще не вміла розпалювати і гріти самовар з обов’язковим, у цьому краї, міцним чаєм. Страшно було підійти до вівці, щоб подоїти її. Але поступово освоїла азійські премудрості побуту. Мирославу у родині кликали «русской», вона – заперечувала і казала, що українка.
Для азербайджанців, внаслідок радянської пропаганди, це слово було синонімом до «бендеровка». Не заперечувала проти цього.
У мусульман жінка не має працювати, її обов’язок – вести домашнє господарство, а утримувати дружину має чоловік. Так було й у Мирослави. У 1975-ому народила дівчинку Перване, але та незабаром померла. У 1977 році на світ з’явився Рагім, в 1979 – донечка Егане. Хлопцям, за ісламським обрядом, робили обрізання, Егане охрестили в церкві із ще одним ім’ям – , Надя. До дівчаток не були такі суворі вимоги.
Рано прийшла біда
Усе змінилося, коли у сім’ю прийшла біда. У віці 37 років від інсульту помирає її чоловік Аладдін. У пам’яті відклався незвичний для нас чин поховання – тіло замотують у білі покривала і, без звичної для нас труни, просто так несуть на кладовище. У кам’янистому грунті його мають так розмістити, щоб тіло не торкалось землі. І тоді закладають камінням.
32-річна молода вдова сама ставила діток на ноги. Змушена піти працювати. На початках була прибиральницею, далі – касиром, кухарем в їдальні.
Старшого сина Ехтібара прилаштувала в Нахічевань освоювати військову науку. Зараз він вже військовий пенсіонер, живе на Сахаліні, має свою справу. Середній, Рагім, залишився у Шекі. Красуня Егане живе і працює в Баку.
– З усіма дітьми спілкуюся по телефону, – каже жінка. – А недавно закінчився термін дії мого закордонного паспорта, то їздила в Азербайджан поновлювати його. Два тижні гостювала і в сина Рагіма в Шекі, і в доньки Егане в столиці держави.
Їздила до сина на війну
На початку 90-их років багато болю пережило материнське серце, коли кілька років тривала вірмено-азербайджанська війна за Нагірний Карабах. А її Рагім був мобілізований і воював на фронті. Неодноразово, вже працюючи кухарем, набирала повні сумки припасів, діставалась понад 70 км до найближчої залізничної станції. Їхала потягом з 23 години ночі до 5 ранку. Потім наймала таксі до лінії фронту і так провідувала свого Рагіма.
Військові добре знали Мирославу і називали її – мати солдата. А потім – такий же зворотній шлях. Дуже хвилювалася і під час цьогорічної півторамісячної війни азербайджанців з вірменами за спірну територію. Але до армії мобілізовували чоловіків до 35 років, а Рагім був вже значно старший.
Повернення додому
У 2004 році повернулася дна Україну. За 30 років життя в Азербайджані хоч і звикла до місцевого укладу, проте туга за Шумщиною переважила.
Каже, що їй дуже пощастило з сусідами. Галина та Орест Перевізники, Марія Когутанич, Віктор Коберський допомагають у повсякденних турботах. Підтримує і чоловік Олексій Томчук, з яким разом мешкають. Та щоденні думки – про дітей та онуків, за якими завжди болить материнське серце.
