Чи легко сьогодні волонтерити? Покласти на свої плечі серйозну ношу, постійно шукати у собі сили, щоб підтримувати інших. Багато шумчан і шумчанок присвятили себе такій благородній справі. Але розповісти хочу про свою подругу, колегу, редакторку з Лановець, волонтерку зі стажем Наталку Гамеру.
У списку цієї активної жінки – десятки волонтерських виїздів у різні населені пункти України, безліч пригод, ризиків, недоспаних ночей, труднощів з переїздами. Але Наталка переконана – коли бачиш радість в очах воїнів-земляків від того, що про них дбають, пам’ятають, розшукують, щоб передати посилку, зникає втома, і ти розумієш, наскільки важливо поспішати на допомогу до тих, хто цього чекає.
Волонтерство жінки розпочалося ще у 2004-ому – під час Помаранчевої революції. Вона вже тоді їздила на Майдан у Київ, підтримувала мітингувальників і мітингувальниць, писала журналістські репортажі, хоча знаходилася тоді у декретній відпустці, а маленькій донечці Сашуньці щойно виповнився рік.
– Для мене важливо було приносити користь, підтримувати когось. Відразу скажу, що у жодній політичні партії не була і не буду, бо вважаю, що для журналіста – це крах його кар’єри, – розповідає Наталка про свої перші волонтерські виїзди.
У 2013 році уже возила на Майдан допомогу, щоб підтримати тих, хто стояли за європейське майбутнє України, і знову писала репортажі.
А в липні 2014-го розпочався новий етап – волонтерська діяльність почала набирати обертів. Їй довелося балансувати між улюбленою роботою, сім’єю та поїздками на схід України.
– Першим містом, куди ми мали їхати, був Маріуполь. Але нам сказали, що там можемо не застати воїнів-земляків, тому я туди не поїхала. Наступного дня вирушила під Крим, у Чаплинку. Знаєте, як це – їхати з відносно мирного містечка? Літо, спека, веземо нашим допомогу. Я й купальник із собою взяла: думаю – там море, скупаюся. Але коли побачила БТРи, іншу військову техніку, зрозуміла, наскільки усе серйозно. Про яке там купання могла бути мова!
Волонтерський осередок почав діяти на базі Червоного Хреста. Для спільної справи об’єдналися однодумці. Завдання Наталки полягало у тому, щоб готувати до виїзду автомобілі – складала логістику, обдзвонювала військових, дізнавалася, де вони, у чому мають потреби, розробляла маршрути, завантажувалися і рушали з адресною допомогою у різні точки Сходу. До 2018 року Наталка Гамера, разом з колегами по волонтерському руху, здійснила біля десяти таких поїздок.
– Співпрацювали з місцевим військкоматом, школами, сільськими радами, контактували із воїнами, збирали усе необхідне і їхали. Часом нам казали – ви нас не знайдете, не намагайтеся. Нічого, усіх знаходили, навіть розвідників. Один наш земляк якось телефоном повідомив, що він з частиною у лісі, а де – пояснити не може. Ми і його розшукали у тому лісі, – розповідає про свою волонтерську роботу Наталка.
Запитую, як далеко доїжджали, на яких позиціях вдалося побувати, чи доводилося ризикувати? Про це Наталка розповідає неохоче. Каже, що ризикують ті, хто воюють, а наша справа – їх підтримувати. Коли робиш це, страх відходить десь далеко.
А були вони і на нульових позиціях на Луганщині. Наталка каже, що знаходилися за 4 кілометри від росії – бачила днрівські прапори, чула їхні розмови.
А коли привезли допомогу у Мар’їнку, то один із наших захисників попередив: «Швидко додому», – бо бачив на їхньому автомобілі приціл від снайперської гвинтівки. На жаль, згодом він загинув.
Одного разу довелося заночувати у розташуванні військової частини у Курахово, яка дислокувалася у лісі.
– А там така краса, літо, зірки світять, цвіркуни співають, кажу про це військовим. А їхній командир тихенько так відповідає: «Ото поки вони співають, то ви й живі». Виявляється, коли цвіркуни затихають – це ознака того, що невдовзі будуть обстріли, – ділиться волонтерка деталями поїздок. – А в іншій частині військові прихистили гуску з гусенятами – тварини самі до них прийшли. Так ось, перед обстрілами, гуска починала себе поводити дуже неспокійно, кричала, ховалася – попереджала воїнів про небезпеку. Так і жила з ними, як солдат.
Із кожної поїздки, яка могла тривати до 5 днів, жінка старалася привезти свіжий репортаж. Було таке, що спілкується із захисниками, а їхні командири кричать, щоб виїжджали звідти, бо постріли стають все інтенсивнішими. У дорозі намагалися ніде не зупинятися, навіть у туалет, тому майже не їли, пили дуже рідко. Адже, хтозна, що могло очікувати на трасі.
Ще пригадує, як довелося заночувати у готелі у Волновасі. В останній момент водій вирішив переставити буса в інше місце, а вночі на попередню стоянку впала граната.
– Моя бабуся тоді розповідала, як прокинулася саме тієї ночі і почала за нас молитися, щось підняло її з ліжка, – розповідає Наталка.
Був випадок, коли не знали, чи правильно їдуть, зупинилися і запитали про напрямок у чоловіка, який їхав на авто з луганськими номерами. Він порадив розвернутися і вказав, кудою рухатися. Не знали, вірити чи не вірити, бо ж їх перед тим попереджали про розтяжки.
– А я тоді кажу: «Ну, що ж, хлопці і дівчата, священники благословили нас у цю поїздку, тому перехрестилися, змовили «Отче наш» – і вперед. А що робити? Нас там чекають – все тоді закінчилося благополучно, і ми доїхали до потрібних позицій», – пригадує волонтерка.
Одне із своїх днів народжень Наталка святкувала на передовій. А коли донька Катя мала виходити заміж, перед тим відбулася поїздка на схід.
– Було тоді у мене дуже погане передчуття. Але не поїхати я не могла. Вдома нічого не сказала, але одну людину, якій дуже довіряла, попросила: якщо зі мною щось станеться, передай моїм, що це весілля має відбутися за будь-яких обставин. Життя триває, і сім’ї повинні народжуватися. Тоді й справді у нас сталася пригода – серйозно поламалася машина, але, дякувати Богу, все обійшлося. Саме у той час познайомилися з лисичанськими волонтерами, які допомогли нам розвезти допомогу на позиції.
На деякий час діяльність волонтерського осередку притихла, адже земляки, які воювали, сказали, що у продуктах немає потреби, армія стала забезпеченішою.
Але, як тільки розпочалося повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року, знову стали у волонтерський стрій. Цього разу до їхнього руху долучилося набагато більше людей. Спочатку, здебільшого, їздили у Київ та на Київщину. Допомогу возили і військовим, і цивільному населенню.
– Щоразу у волонтерський центр я приходила з наплічником, де були вода, блокнот і … помада, бо було таке, що відразу треба їхати. Рідним я уже телефоном повідомляла, що в дорозі, – розповідає Наталка про перші дні повномасштабного вторгнення. – Довелося стикатися з різними труднощами – потрапляли і під дію комендантської години, і спостерігати за обстрілами. А в одному місті нас взагалі цілу ніч протримали у приміщенні адмінбудинку, але навіть тоді, коли з’ясували, що ми – волонтери, вдосвіта виставили на вулицю, бо у приміщенні не можна знаходитися стороннім. А то ж березень, холодно. Це неприємно вразило.
Розвантажилися у Білій Церкві у терцентрі. Там, крім старших підопічних, приймали евакуйованих діток. А тоді якраз казначейство не пропускало платежів, і треба було за щось купувати для них їжу. «Нам вас сам Бог послав», – казала тоді керівниця центру.
Наступного разу теж приїхали сюди, а коли поверталися назад, то привезли маму з дитиною. Її чоловік невдовзі загинув, захищаючи Київ.
На деякий час поїздки довелося відкласти. Повертаючись додому з волонтерського центру, Наталка посковзнулася на сходах і серйозно переламала руку. Два місяці довелося тримати руку у гіпсі.
У Києві стало спокійніше, і волонтери уже їздили на схід. Вона, як могла, допомагала на місці.
Згодом гіпс зняли, але Наталка пообіцяла зятеві, що не поїде на схід, доки не народиться онучка. Він дав кошти на їхній волонтерський центр і просив зачекати.
Але Наталка свою обіцянку порушила – поїхала з допомогою на Харківщину, бо сама звідти родом. Каті і зятеві нічого не сказала, а вдома повідомила, що їде у Київ.
Днями жінка стала бабусею і каже, що тепер сміливо відновить поїздки на передову.
Своє волонтерство жінка аж ніяк не вважає подвигом. Переконана, що це потрібно просто робити у такий важкий час.
Пригадує, як везли допомогу в Авдіївку. І тут по дорозі зателефонував благочинний із Лановець і каже, що хочуть їх нагородити, то треба продиктувати прізвища.
Пам’ятає, як тоді злість взяла, нагримала на панотця, мовляв, ви про що, які нагороди, тут війна йде, а ви про таке питаєте.
Потім соромно стало, просила вибачення у священника, прийшло розуміння того, що волонтерством, звісно, не треба вихвалятися, але розповідати про це потрібно, щоб інші люди мали приклад і долучалися до цього руху, підтримували. Нагороди їм згодом таки вручили, але сприймали це вже по-іншому.
– Не можу достеменно сказати, чому я зайнялася волонтерством. Просто розуміла, що це має хтось робити. Сім’ї я зразу сказала – не плакати, не нити, не просити. Я мушу. Пригадую, як на Великдень мої з церкви прийшли, паску посвятили, я їм по телефону кажу: ми десь в Покровському, а насправді були у Попасній, яку тоді несамовито обстрілювали.
Звісно, що мною рухало те, що я журналістка. Левова частка моїх прифронтових дописів увійшла до книги «Лан-3». Це мистецький збірник про історію Лановеччини. Не можна сказати, що я безстрашна і нічого не боюся. Але, напевно, якби була боягузкою, то не відважилася б на ці поїздки. У мене так: бачу ціль – не бачу перешкод. Якось лисичанський волонтер мене запитав: а ти не боїшся? Я на це відповіла, що не маю коли боятися, бо у мене хлопець бензопили чекає, а я ще не знаю, де його шукати і куди везти. Я бачила, наскільки важлива для захисників та захисниць підтримка з тилу. Це не є жертовність, це необхідно робити.
