Ця жінка бачила жахіття війни не з екранів телевізора. Вона не абстрактно думає, як важко доводиться людям, на голови яких падають ракети та снаряди. Або коли кулю можна отримати лише за те, що окупанту не сподобався твій погляд. Вона пережила це своїм серцем, небезпека просто дихала поряд.
Жінка каже, що її родині уже немає куди повертатися назад на Київщину. Туди, де їхня багатодітна сім’я була щасливою. Адже затишний будинок Оніщенків, який вони дбайливо плекали десятиліттями, практично зруйнований вщерть. Як тільки дозволять – поїдуть у рідні місця, щоб переконатися у цьому на власні очі. Тому, імовірно, будуть шукати прихисток на Шумщині.
Тут Оніщенкам дуже сподобалося – кажуть, що люди у нас добрі і місця красиві.
У наших краях подружжя перебуває із середини березня. Живуть у приміщенні недільної школи релігійної громади церкви християн віри Євангельської у Шумську. Разом з іншими 22 мешканцями Мелітополя, Києва, з інших сплюндрованих ворогом, міст України.
24 лютого стало чорною датою, яка розділила життя Оніщенків, як і мільйонів українців, на «до» та «після». Того четверга, який став початком російського вторгнення, Наталя першою маршруткою поїхала з Ірпеня до Києва, де працювала продавчинею. Власне, саме там жінка почула від охоронця торговельного комплексу страшне, невідоме і таке далеке тоді слово – «війна». Це вразило, як і те, коли по Академмістечку почали їздити БТРи Збройних сил України, коли побачила людей з валізами, які втікали із столиці.
З роботи додому діставалася вже попутнім транспортом – маршрутки перестали курсувати у напрямку Ірпеня.
– Обстріли, бої розпочалися з першого дня. Ми живемо на краю міста – через поле від нас – відразу Буча, Гостомель. На початках летіло все через наші голови – чутно були вибухи, канонаду, з веранди бачили розриви, а невдовзі почало прилітати вже і до нас, – розповідає Наталя Оніщенко. – Навколо нашого приватного будинку – багатоповерхівки. Вони почали зазнавати руйнувань. Відверто кажучи – ми не планували евакуюватися. Жили в своєму помешканні. 5 березня в Ірпінь увірвалися росіяни. Наш будинок – на околиці, тому ми мало знали, що творилося в центрі, адже зник зв’язок, не було електрики та газу. Спостерігали, як сунула російська бронетехніка, як наша тероборона й ЗСУ відчайдушно відбивали навалу. Але окупантів було, як мошки – наші хлопці просто фізично не могли справитися з переважаючими силами ворога.
Через якийсь час Наталя з чоловіком пішли в центр Ірпеня в надії, що вдасться «зловити» мобільну мережу. Наступного дня, 12 березня, наважилися провідати батьків чоловіка – на протилежному кінці міста. Переночували у них, а наступного дня назад додому вже повернутися не могли. Їх зупинили тероборонівці і сказали, щоб виїздили у безпечне місце. Оніщенки і самі це розуміли.
У центрі Ірпені точилися запеклі бої, інтенсивні вогневі дуелі. У чому були одягнуті, у тому й вирушили у безпечне місце. Добре, що паспорти і телефони з собою взяли.
– Попутнім транспортом, на який нас посадили українські військові, доїхали до зруйнованого моста на Романівку, єдиного місця в напрямку на Київ. З нашого кутка, де до війни мешкали тисячі ірпінців, залишилося чоловік сто – не більше, – розповідає Наталя. – Це просто чудо, що вдалося вирватися звідти. Уже з Шумська зателефонувала на Київщину і почула, що в Ірпінь мирній людині, волонтерам пробратися практично неможливо – такі гарячі бої там тривали. Багато кого досі розшукують, багато хто загинув від куль окупантів, а будуть і такі, кого і взагалі не знайдуть ніколи.
– З самими окупантами нам в ірпені, дякувати долі, не довелося безпосередньо зіткнутися. Здаля бачили, як рашисти заходили у багатоповерхівки, ходили по вулицях, виднілися згорілі автівки. А вже як діставалася до столиці, то бачили дуже страшні картини – людські тіла, які просто лежали на обочині дороги, – ділиться пережитим жінка. – Приїхали до Києва. А звідти зателефонували до куми. Вона запропонувала їхати до Шумська, де вже була сама. Потяг до Тернополя, де співробітники Червоного Хреста дали притулок на ніч, далі – маршрутка в Шумськ.
Сьогодні кожен з нас запитує: чому путін розпочав війну в Україні?
– Можливо, на оті звірства росіян вплинула і заздрість, як українці дбайливо облаштували свої житла, як ведуть господарку, як гарно живуть у своїй країні не дуже заможній, порівняно з Європою. У країні-агресорці таке, либонь, дуже рідкісне, там повне убозтво, і духовне теж. Уявіть, російський солдат-мародер навіть зняв світильника зі стелі. Його і в упаковці проблематично зберегти в танку чи БТР. Жадібність та дикість, вседозволеність. Сміх крізь сльози. Либонь, довіз до найближчого кутка, де його накрили вогнем ЗСУ – і все, – ділиться наболілим Наталя Оніщенко. – Не вірю я у сльози молодих росіян, які, потрапивши в український полон, кажуть, що нічого не знали – куди везуть і навіщо. Добре вони все знали, коли чинили такі жахіття. Скажу ще про перших переселенців зі зони АТО/ОСС, яких бачила в Ірпені. Були з-поміж них нормальні, виховані люди, а були такі, які вважають, що всі їм щось винні. У той час, коли наші хлопці воювали на Донбасі із сепаратистами та росіянами з 2014 року, частина донбасівців оформляли собі грошову допомогу, пенсії і в Україні, і в ДНР. Певно, що такі кругом є – люди і людиська. путін жив в ілюзії, і певно, що ще не звільнився від неї, від віри у те, що його війська зустрінуть ледь не з короваями, а самі українці перегризуться між собою. Це його найбільший, найфатальніший прорахунок. Ми об’єдналися в біді.
Жінка розповідає: були наміри виїхати за кордон – не приховує цього.
– Але коли побачила таку згуртованість, таку єдність, то відразу змінила думку. Це наша земля, і ми її всі разом відстоїмо, – вірить Наталя Оніщенко.
