Їм би жити на повну, будувати свою молоду сім’ю, кохати і насолоджуватися кожною миттю поруч одне з одним. Та цю можливість у них забрала війна…
Оксана Супрунюк із Рохманова – молода жінка, сила і воля якої захоплює. Коли я вперше побачила її під час акції на підтримку безвісти зниклих та полонених українських військових, зрозуміла: просто так вона не здасться і буде робити усе для того, щоб дізнатися правду про свого чоловіка.
Оксана народилася у Рохманові, у Кременці здобула спеціальність оператора комп’ютерного набору. Зараз працює у ПП «Шумськхліб».
З коханим чоловіком познайомилася у 2020 році на весіллі у сестри. У молодих людей з’явилася взаємна симпатія – з цього часу й почалися їхні стосунки.
У 2013 році Павло проходив строкову військову службу. Згодом, коли у 2014 році розпочалася російсько-українська війна, підписав контракт та брав участь в АТО. У лютому 2021 року звільнився, повернувся додому на рідну Рівненщину та більше контракту не підписував.
– Павло зателефонував мені 23 лютого 2022 року і сказав, що повертається у частину, бо буде війна. Я тоді не повірила, думаю, що він таке говорить, певно жартує, – пригадує Оксана переддень повномасштабного вторгнення росії в Україну. – Та вже 25 лютого він був у своїй частині і з перших днів війни став на захист України. Воював на Херсонщині, саме звідти приїхав у відпустку, під час якої ми одружилися. Це було 29 вересня 2022 року. Потім була ротація під Києвом, звідти їх відправили на Донеччину. Востаннє ми спілкувалися 10 липня 2024 року. Чоловік з трьома побратимами заступили на позиції. Коли ні 14, ні 15 липня Павло не зателефонував, я зрозуміла: щось сталося. І спробувала щось з’ясувати. 17 липня принесли сповіщення про те, що Павло зник безвісти. Знаю, що був приліт на позицію, де вони перебували. І все – більше ніякої інформації не можу добитися. Пробувала зв’язуватися із побратимами – нічого, з командиром теж не можу сконтактувати.
Ось так уже понад рік Оксана Супрунюк живе у повній невідомості. Та хіба живе, коли у думках та свідомості засіло одне: де її Павло, де шукати коханого, куди стукати, до кого волати? Жінка пробувала усі можливості, та поки пошуки не дали жодного результату.
Правда, розповідає, коли зверталася на «гарячу» лінію, їй повідомили, що у списках загиблих Павла Супрунюка немає, серед поранених теж. Сказали, що уточнять щодо полону. Згодом передзвонили і сказали, що її чоловік перебуває у полоні. Та коли з’явилося сповіщення про те, що Павло зник безвісти, більше інформації про полон не підтверджували. Це єдине, що Оксана знає. Проте саме це вселило у серці жінки надію на те, що її чоловік – живий та може перебувати у полоні. А ще – сильна віра у те, що коханий обов’язково повернеться додому.
– Інакше і бути не може, бо у нас великі плани на майбутнє. Я відчуваю, що мій Павло живий, і буду боротися за нього та чекати. Для мене це дуже близька людина, дуже дорога, – ділиться своїми переживаннями Оксана. – Думаю, що Павло таки у полоні, а звідти на обмін військових із заходу України повертають мало – у росії нас не люблять, а до того ж, Павло – АТОвець.
Відколи чоловік зник безвісти, життя Оксани перетворилося на суцільні пошуки. Звернення у військову частину, ТЦК, до координаційного штабу, до побратимів, у Червоний Хрест, до Уповноваженого Верховної ради України з прав людини Дмитра Лубінця… Кожен день – перегляд телеграм-каналів із пошуку зниклих безвісти воїнів.
– Це дуже важко, але ми мусимо це робити, бо хто буде шукати наших рідних, як не ми? – каже Оксана Супрунюк. – Часом люди запитують про те, навіщо ми проводимо акції, де об’єднуємо родини безвісти зниклих. Запитують, що це дає. Так ось – для нас це величезна підтримка. Адже той, хто не був у такій ситуації, навіть уявити не може, з яким болем ми живемо, як кричать наші душі і як вбиває невідомість. А ще хлопці, які поверталися із чеченського полону, розповідали, що їм демонстрували наші акції. Кажуть, що для них це була велика моральна підтримка від розуміння того, що ми за них боремося, що віримо у їхнє повернення додому.
На початку року Оксана Супрунюк взяла участь у фотосесії. Вона одягнула синьо-жовту сукню та піксель. І це було дуже символічно. Хотіла передати цим стан душі жінки, яка чекає повернення свого коханого з війни, свою неймовірну віру у нього, віру у наших незламних титанів, завдяки яким Україна сьогодні є.
Ось така сила тримає наших українських жінок, які чекають вісточки від рідних-військових. Нехай кожна і кожний якнайшвидше обійме свого коханого, сина, батька, брата, дружину, сестру, доньку, маму.
Бо доки хтось мріє про ремонт, про дорогу покупку, про подорож чи прикрасу, ці люди мріють про єдине – почути оте вистраждане: «Я живий/жива». Хай так і станеться. А нам варто більше підтримувати такі родини, бо те пекло, у якому вони живуть, з’їдає.
Запитую Оксану про те, що найперше зробила б, якби її Павло повернувся додому?
– Забрала б його від усіх, відключила б телефони, щоб побути наодинці, тільки я і він, – ділиться найпотаємнішим жінка, віра якої захоплює.
Хай так і станеться. Хай діждеться додому свого Павла, як і тисячі українських родин, чиї рідні зникли безвісти на війні.
До слова, у Шумській громаді 60 її мешканців, які стали на захист України, є зниклими безвісти. По 8 офіційно підтверджена інформація про полон. По Великодедеркальській відповідно – 14 і 3.
