Одна за одною надходять тривожні новини у Шумську громаду. Сьогодні у Цеценівці поховали воїна Володимира Лівара, а вже по обіді в останню земну дорогу проводжали захисника Анатолія Василька, 1978 року народження.
Сум і сльози… Скільки Героїв полягло у цій кровопролитній війні, а свідомість не може змиритися із втратами, особливо, коли у засвіти ідуть молоді люди. Та й не змириться, бо хіба можна звикнути до страждань, болю й усвідомлення того, що рідної тобі людини уже ніколи не буде поряд.
У рідних Кутах, де виріс, навчався і працював, Анатолій Василько знайшов свій вічний спочинок.
Останні вісім років чоловік працював у Києві на цементному заводі. У 2024 році твердо вирішив добровільно приєднатися до лав ЗСУ. Розумів, що рано чи пізно це доведеться зробити. Не чекав мобілізації, а підписав контракт із 128-ою окремою гірсько-штурмовою Закарпатською бригадою.
Разом із побратимами воював на Запорізькому напрямку, в районі Оріхового. Був водієм-механіком, возив боєприпаси на передову, у найгарячіші точки.
Через складні умови військової служби стан здоров’я Анатолія різко погіршився. Лікувався. Пройшов обстеження у Львові – Анатолія поставили на чергу, щоб оперувати. Не дочекався… Серце воїна перестало битися навіки 6 лютого 2026 року у лікарні.
– Мій брат у житті був дуже позитивною людиною, завжди життєрадісний, товариський, мав багато друзів, кумів, – розповідає про рідну людину сестра Світлана Вергун. – Останнім часом, коли хвороба забирала сили, він залишався енергійним та позитивним. Навіть за 2 години до смерті бадьорився і старався триматися.
Учора на площі Героїв Майдану Шумська громада прощалася із Героєм Анатолієм Васильком. Траурний кортеж вирушив у Кути, де родина, друзі, односельці віддали останню шану воїну-земляку. Сьогодні захисника, який поклав своє життя на вівтар свободи України, провели в останню земну дорогу, яка обірвалася так рано. Бо попереду ще мало бути багато сонячних, світлих днів життя, які в Анатолія вкрала жорстока війна.
