Для цієї вірменської родини, у жилах якої тече й українська кров, Харків став другою батьківщиною.
Як і мільйони українських сімей, до війни вони мали роботу, дбайливо плекали своє житло, всю любов віддавали й віддають наразі єдиній донечці, якій минув лише рік. Старші раділи успіхам молодших, ті ж піклувалися про батьків.
Війна перекреслила усе. Рятуючись від москальських обстрілів та бомбардувань, родина змушена була вибиратися з рідного міста на безпечну територію.
37-річний Тигран розповідає, що у Харкові мешкав з трьох років. Його сім’я – двічі біженці. Адже у кінці 80-их років його батьки залишили рідну землю через війну в Нагірному Карабасі.
Інтелігентно уникає нецензурщини, але зовсім не церемониться в епітетах на адресу російського фюрера, маніакальна свідомість якого нашептала, що він може бути вершителем долі українського народу.
– Бачать всі, бачить Бог, що цієї війни ніхто в Україні не хотів. Рано чи пізно путін відповість за все. Живим чи мертвим, перед законом Божим і законом людським за море крові в Україні. За вбивства невинних мирних людей – від немовлят і до старих. Йому немає прощення і за те, що одурманив росіян, налаштувавши їх проти сусідів-українців. За те, що приховує від власного народу звірства російського війська на українській землі. Своєю цинічною війною путін породив у серцях українців обурення та ненависть.
Тигран – вірменський українець. Разом з дружиною та крихіткою-донечкою,жили за 5 кілометрів від Харкова, батьки – у двоповерхівці, у самому місті.
Колишня столиця України – красиве місто із величезним потенціалом – знаходиться всього за 30 кілометрів від російського кордону.
У перший день війни ще не дуже добре чули відгоміну обстрілів, потужні вибухи лунали вдалині.
Не хотілося вірити у війну. Але коли бомбардування ставали усе ближчими від їхнього будинку, робилося моторошно. Відразу з’явилися проблеми із харчовими продуктами, предметами особистої гігієни, речами для маленької дитини. Коли обстріли наблизилися впритул до їхнього житла, то всією сім’єю ховалися у сусіда – у його добротному підвалі. Жили так цілий тиждень. Під час маленьких передишок між бомбардуваннями ходили додому, щоб покупати дітей, приготувати щось поїсти, себе до ладу довести.
Останньою краплею, яка змусила їх втікати у невідомість, стало нещадне військове нищення ворогом невеличкого, мирного аеродрому у кількастах метрах від їхньої оселі.
Цей аеродром не має ніякого стратегічного, військового значення. У мирний час люди стрибали тут з парашутами з літаків АН-24, здійснювали туристичні польоти на маленьких гвинтокрилах. Тобто, аеродром використовували для розваг.
Ховаючись у підвалі під час бомбардування російськими літаками аеродрому, сім’я молилася, щоб ракети не потрапили у них. Це переповнило чашу терпіння. Вночі, похапцем, взяли те, що трапилося під руки, і поїхали до кумів у Дніпро.
У цьому місті були три дні. А потім, завдячуючи товаришу Тиграна – Миколі, який сам родом з Тернопільщини, вирушили на захід.
Діставалися повільно – блокпости, проблеми із пальним на АЗС. Переночували в Умані.
Тепер родина у відносній безпеці, у наших краях, на Дедеркальщині.
– Я із дружиною та донечкою, мої батьки безмежно вдячні родині, яка дала нам прихисток. Забезпечила всім необхідним нас, абсолютно чужих людей, яких ніколи не бачили. Відчуваємо те добро, яке не так часто можна отримати навіть від кровно рідні.
В Олі, сестри мого товариша, чоловік – у Збройних силах України, захищає рідну землю. Ця жінка з мамою доглядають двох діточок, працює на двох роботах, у вільний час ходить готувати допомогу для ЗСУ та для тих українців, які потрапили у біду. Вони поділилися з нами усім, що мають самі. Низько вклоняємося за це, – ділиться своїми емоціями Тигран.
Коли розмовляю з цим чоловіком, то вчуваю у його словах деякий сором за те, що не придатний до несення військової служби. Розповідає: ще зі студентських часів комісований, має, як сам висловлюється, «білий білет».
Коли навчався в інституті, планував закінчити військову кафедру. Але викладачі відмовили: «Твій стан здоров’я не для війська».
За освітою Тигран – будівельник, довгий час працював на «Харків-водоканалі».
Щодня мріє про те, щоб війна швидко закінчилася перемогою українського народу. Тоді, разом з друзями, повернеться у рідне місто, щоб відбудувати його від небачених руйнувань, зробити кращим, як воно було до вторгнення окупантів.
Зараз, коли його сім’ю вигнали з рідних місць кацапські бомби та ракети, не проти знайти роботу тут, щоб піклуватися про родину.
Частина його друзів залишилася у Харкові, який бореться, стримуючи ворожу навалу, завдаючи ударів у відповідь. Розповідає, що разом вирішили – значну частину ресурсів, якими володіє фірма, де працював до війни, надати у розпорядження української армії. І такий вчинок у Харкові непоодинокий.
Харків, російськомовний за спілкуванням, все більше стає українським за духом.
До 2014 року тут лояльно ставилися до росіян. Війна на Донбасі, яку розв’язала росія, розкрила очі на дійсний стан речей значній частині харків’ян.
А брутальна агресія 24 лютого викликала не так обурення, як ненависть до вбивць у кокардах з російським орлом, жаль до свого міста, яке кровоточить.
Особливо потерпіли від людиноненависницьких дій російських варварів спальний район Салтовка, який лежить на східній частині міста, та центр Харкова.
Переважна частина росіян стала жертвою путінської пропагандистської маразматичної машини. Через викривлене сприйняття реальності, вони абсолютно далекі від істини, не хочуть усвідомлювати справжнього стану речей.
Фото ілюстративні.
