На Алеї Пам’яті у Шумську – портрет Ігоря Палащука. Спокійний, врівноважений, щирий. Саме таким його пам’ятають рідні, друзі, побратими та всі, хто знав цього чоловіка. Але найбільший біль у тому, що воїна й досі не вдалося поховати, адже його тіло залишилося на полі бою поблизу Білогорівки – на нині окупованій території.
Шумськ став для нього рідним
Ігор Палащук народився у селі Сапанів Кременецького району. Після закінчення восьмого класу вступив до училища, де навчався на зв’язківця. Згодом три роки служив у морфлоті.
Після демобілізації доля привела його у Шумськ – саме тут чоловік знайшов роботу, а згодом – і своє кохання. У 1993 році Ігор одружився із шумчанкою Світланою. Дружина згадує: її чоловік був надзвичайно доброю і спокійною людиною.
– Він ніколи не підвищував голос. Усе вмів владнати спокійно, мудро. Якщо була якась проблема – Ігор завжди знаходив вихід, – розповідає жінка.
У державі настали важкі часи: безробіття, нестача грошей, економічна криза. Тоді Ігор почав їздити на заробітки. Усі будівельні навички опанував самотужки. Усьому навчався з нуля і став висококласним майстром. Виконував будівельні роботи, клав плитку, робив опалення, займався внутрішніми роботами – люди записувалися до нього завчасно.
– Ігор був дуже відповідальний. Якщо щось пообіцяв – обов’язково зробить. Міг пізніше, але ніколи не кидав роботи незавершеною, – каже дружина.
Війна застала у Києві
Останні 15 років Ігор працював у Києві. Саме там його застало повномасштабне вторгнення. Уже 25 лютого 2022 року він повернувся до Шумська та пішов у військкомат.
Через великі черги не зміг одразу стати на облік, однак уже 28 лютого був у списках, а 7 березня почав службу у місцевій роті охорони.
16 травня помер тесть Ігоря. А вже наступного дня чоловік поїхав на зустріч із командуванням 81-ї бригади (81-ша окрема аеромобільна Слобожанська бригада (81 ОАеМБр – це елітне військове з’єднання у складі Десантно-штурмових військ ЗСУ. Пункт базування бригади – місто Краматорськ Донецької області. Воїни цього підрозділу професійно виконують бойові завдання на передовій – авт.). На початку червня чоловіка направили на навчання у Житомир. Після місяця підготовки разом із побратимами вирушив на Донеччину – у Краматорськ.
Ігор Палащук пройшов важкий бойовий шлях. Саме їхня бригада брала участь у звільненні Богородичного.
– Було таке, що 24 дні чоловік не виходив на зв’язок. Були великі обстріли, їх поливали фосфором. Це було справжнє фронтове пекло, – розповідає Світлана.
Беріг молодих бійців
Після Богородичного були Новоселівка та Лиман. Ігор брав участь у звільненні цих населених пунктів. Військовий дуже дбав про молодих бійців, беріг їх.
– Казав: «Навіщо молодим іти, піду я», – так розповідали Світлані побратими Ігоря.
Як тільки бійців обирали для нового бойового завдання, Ігор просився, щоб самому піти замість молодих хлопців. Його моментами навіть доводилося зупиняти.
Командування запропонувало попрацювати на евакуаційній машині – вивозити поранених із поля бою. Але ця робота стала для нього стократ важчою. Коли визволили Новоселівку, Ігор зателефонував дружині, повідомив цю новину. Світлана відчула у його голосі тривогу, хвилювання. Запитала, що сталося?
– А чоловік їй каже: «Ми завантажуємо живих хлопців, а багатьох привозимо уже мертвими. Я не можу дивитися, як вони помирають, не можу змивати їхню кров з машини. Я краще сам піду на передову», – розповідає Світлана.
Ігор навіть не думав уникати служби, хоча мав підстави для звільнення.
– Якщо в житті я ще могла якось на нього вплинути, то тут – ні. Ігор був рішучим у своєму виборі: «Я мушу захищати Україну, я вже трохи пожив», – каже жінка.
Побратими цінували Ігоря не лише як воїна, а й як майстра. Він умів ремонтувати техніку, відновив якось трофейну машину. Легко знаходив спільну мову з людьми.
Навіть тепер, після його загибелі, друзі Ігоря підтримують Світлану, телефонують, цікавляться, як вона.
Ігор загинув поблизу Білогорівки
Трагедія сталася поблизу Білогорівки. Група військових вирушила на завдання й потрапила у засідку. Почався сильний обстріл.
Ігор отримав важке поранення в живіт. Молодий боєць, який ішов позаду нього, згодом розповів: навіть поранений Ігор думав не про себе.
– Він тоді сказав: «Відповзайте, я вже все…». Просив, щоб хлопці рятувалися, бо розумів – через сильний обстріл його не зможуть забрати.
У групі було 13 військових. Побратими ще деякий час бачили, що Ігор живий і потребує допомоги, але через шалений обстріл ніхто не міг навіть підняти голови.
Через кілька годин, коли вогонь трохи стих, один із військових із іншого підрозділу, родом із Калуша, вирішив ризикнути й забрати Ігоря, хоча чоловіки навіть не знали один одного.
Хлопці просили його не йти, бо працював снайпер. Але той не послухав.
Чоловік дістався до Ігоря та намагався затягнути його до невеликого бліндажа. Але щойно трохи підвівся на коліно – снайпер влучив йому в голову.
Воїн загинув на місці, впавши просто на Ігоря.
– Вони обоє там і залишилися… – зі сльозами каже дружина.
Тіла Ігоря Палащука та побратима, який намагався його врятувати, не вдалося евакуювати. Територія біля Білогорівки нині окупована.
Нагородили орденом «За мужність»
Для рідних, друзів і побратимів Ігор назавжди залишиться людиною великого серця – добрим чоловіком, відповідальним майстром, справжнім патріотом і воїном, який до останнього думав не про себе, а про інших.
У жовтні буде вже чотири роки від дня загибелі Ігоря Палащука. Та попри роки болю, невідомості й виснажливого очікування, жінка не припиняє пошуків чоловіка.
Спочатку вона не могла повірити у трагедію. Не сприймала страшної звістки, жила надією. Але згодом усвідомила: мусить триматися.
– Я зрозуміла: якщо не я, то ніхто цього не буде робити, – каже Світлана.
За ці роки жінка зверталася у різні інстанції, шукала будь-які можливості, аби повернути тіло чоловіка додому. Однак ситуація залишається надзвичайно складною. Як повідомляють українські служби, росія не йде на контакт у питаннях повернення тіл загиблих воїнів із окупованих територій.
І таких родин, як родина Палащуків, в Україні – немало. Люди знають, що їхні рідні загинули, але не мають можливості поховати їх по-людськи, бо тіла залишилися на полі бою.
Наразі Світлана здала матеріали для ДНК-експертизи. Під час кожного обміну тіл слідчий подає ці дані для перевірки, однак поки жодної звістки немає.
Попри те, що в Україні дозволили проводити прощальні ритуали для полеглих захисників, чиї тіла не вдалося повернути з усіма військовими почестями та встановленням кенотафа (символічної меморіальної споруди), – Світлана на такий крок не наважується.
– Я не можу цього сприйняти. Не розумію, що ховати і до кого потім ходити на могилу, – зізнається жінка.
Вона досі живе надією, що одного дня зможе гідно поховати свого чоловіка – так, як заслуговує справжній Герой.
Коли Світлані надали офіційний акт про смерть Ігоря, вона звернулася до суду. У червні 2025 року воїна офіційно визнали загиблим. А вже за два тижні жінці зателефонували з командування частини та повідомили, що Ігоря Палащука хочуть посмертно нагородити орденом «За мужність».
Для Світлани це стало дуже зворушливим моментом.
– Минуло стільки часу, але Ігоря не забули. Його боротьбу пам’ятають, – каже вона.
Плекає садок у пам’ять про чоловіка
Ігор Палащук справді залишив по собі світлу пам’ять. Він був відповідальним, щирим, добрим чоловіком. Умів гуртувати навколо себе хороших людей, дорожив дружбою та родиною. Дуже любив своїх рідних – маму, сестер, племінників, родину дружини.
– Він був компанійський, веселий, любив співати, кататися на лижах, подорожувати, – згадує Світлана.
Подружжя прожило разом багато років у любові та взаємній повазі.
Перед тим, як вирушити на схід України, Ігор зробив те, що зараз стало для дружини особливим символом пам’яті про нього. Він купив 14 дерев і посадив сад.
– Ігор казав: «Я хочу, щоб ріс садок», – пригадує Світлана.
Минуло вже чотири роки, а дерева, які посадив Ігор, ростуть і цвітуть. Світлана доглядає цей сад із особливою любов’ю.
– Поки житиму, берегтиму його в пам’ять про Ігоря, – каже вона.
У чоловіка було багато планів на майбутнє. Він мріяв повернутися додому, господарювати, працювати.
Після загибелі Ігоря Світлана намагається завершити все те, що він колись планував зробити. Згадує, як Ігор завжди дбав про господарство, поспішав усе полагодити, доробити, допомогти.
– Якщо не встигав щось зробити перед від’їздом, то казав: «Не роби сама, я приїду й дороблю», – зі сльозами згадує дружина.
Для Світлани Ігор був справжньою опорою – людиною, поруч із якою вона почувалася захищеною. Відсутність чоловіка болить не лише через спогади, а й через кожну дрібницю повсякденного життя, де так не вистачає його рук, його поради, його підтримки.
Історія Ігоря Палащука – це приклад великого патріотизму, відповідальності та жертовності. Він добровільно став на захист України, не шукав виправдань і не ховався за обставинами. Бережучи молодших побратимів, він до останнього залишався вірним своїм принципам і своїй державі.
Ігор пожертвував найдорожчим – власним життям – заради того, щоб майбутні покоління жили у вільній країні. І сьогодні найбільша мрія його дружини – повернути чоловіка додому та гідно провести в останню путь Героя, який віддав життя за Україну.
