Звістка про повномасштабну війну застала Анатолія на роботі. Він тоді здав зміну (працює у пожежній частині), завіз дружину на чергування, а сам пішов у військкомат.
– Телефонує мені і каже: «Іду добровольцем», – розповідає про свого друга Олександр Гавронський.
Анатолій Василюк – наш земляк, родом із Кутянки. Тут народився і жив декілька років. Навіть, коли його батьки у пошуках роботи переїхали на Рівненщину, ще деякий час він залишався на Шумщині, разом з дідусем та бабусею.
Коли ми зустрілися у Шумську, Анатолій якраз знаходився у відпустці та приїхав на презентацію книги Олени Ходюк «Казки незламності». Розповів, що дуже хоче навідатися у Кутянку, пройтися дитячими стежками.
У таборах у Красноярському краї помер прадід Анатолія. А його дідусь Вячеслав Негода був сільським учителем. Він 4 роки провів у радянських таборах. Чоловіка заарештували за підтримку УПА, хоча доказів, а, отже, справи, і не було.
Тоді йому почали інкримінували вбивства поляків. Але бабуся пішла у Шумськ і у польських сім’ях взяла розписку, що такого не було. Через декілька місяців дідуся відпустили додому.
Вчителював, з дружиною народили та виховали 5 дітей – один із синів дослужився до командира дивізії, інший став лікарем, третій – інженером, є ще тітка у Броварах. Мама Анатолія померла у 2014-ому.
Дідусь із бабусею дуже не любили, коли на різні радянські свята примушували вивішувати червоного прапора.
Напевно, оця нелюбов до радянщини передалася і внукові Анатолію. Чоловік до повномасштабної війни активно займався пошуком матеріалів про справжню історію України. Разом із друзями-однодумцями їздили по селах, зустрічалися із старожилами, працював в архівах СБУ – мав для цього дозвіл.
– У мене є багато унікального матеріалу, зокрема, й про Шумщину, – розповідає. – Ще 1-2 поїздки в архів, і мав намір братися за видання книги. Але свої корективи внесла війна.
Анатолій узяв до рук зброю і став на захист України. Але твердо переконаний, що після Перемоги він повернеться до задуманого, і така книга побачить світ.
– Ми маємо далі писати нашу історію і виховувати дітей патріотами, – переконаний чоловік.
Анатолій – член організації «Меморіал Південна Волинь», багато часу і коштів, разом з однодумцями, вкладають у вивчення правдивої історії. Саме вони встановили у Смизі пам’ятник борцям за волю України. Займаються повстанськими перепохованнями.
Анатолій каже, що попереду ще багато роботи, але зараз головне – прогнати ворога з України.
– Для цього кожен має докладати максимум зусиль і працювати для Перемоги. Може настати такий час, що воювати підуть усі. Ми маємо зрозуміти, що мусимо відстояти Україну. Якщо треба, брати до рук вила, сокиру і боронити рідну землю. Тому не сприймаю, коли кажуть, що одних мобілізують, інших – ні. Мають воювати усі. А хто ще не у війську – максимально підтримувати ЗСУ.
Як приклад, Анатолій розповідає про свого друга Олександра Гавронського та його синів, які активно займаються волонтерством за власний кошт і доставляють для ЗСУ автомобілі, безпілотники та інше необхідне спорядження.
– Нам вони теж багато допомогли, – каже Анатолій.
Його старший син Роман був за кордоном, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. У квітні повернувся в Україну та, як і батько, став на її захист. Зараз служать в одному батальйоні. Молодший син, Назар, як тільки йому виповнилося 18 років, почав працювати рятувальником
у ДСНС У в Рівному.
Ця патріотична сім’я показує іншим гарний приклад того, як потрібно любити рідну землю і боротися за її незалежність.
Анатолій розповідає, що мав бронь, тому міг спокійно залишитися вдома.
Але який тут спокій, коли треба відстоювати Україну. Крім того, у чоловіка є травма – у 2011-ому він впав із п’ятого поверху. Але це не завадило йому піти добровольцем у військкомат.
– Тому не сприймаю, коли хтось каже, що нема справедливості, і старається уникнути мобілізації. Ми маємо зрозуміти єдине – мусимо відстояти Україну, інакшого шляху нема, – переконаний Анатолій Василюк.
Удома своїх відважних хлопців чекає дружина і мама. Жінка хвилюється, але розуміє, що по-іншому вони не можуть. Просить Бога, щоб зберіг чоловіка та синів.
Тепер вони рідко збираються разом. Правда, у лютому вдалося побачитися усім сімейством. Анатолій тоді якраз приїхав на похорон побратима, син мав відпустку, примчав додому і менший, Назар. Яка то радість була для дружини і мами!
Анатолій каже, що ще зберуться усі разом. А зараз головне – прогнати ворога з рідної землі. А тоді планує повернутися до справи, якій присвятив значну частину свого життя, і видати книгу про правдиву історію України.
Мабуть, тепер у ній буде ще одна сторінка – про війну з російським окупантом. І не одна. Як, зрештою, не одне століття триває наша боротьба за українську незалежність.
Даний матеріал виготовлено за підтримки
ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту
міжнародної організації Internews Network.
