Коли мама випікала пляцки до якихось оказій, маленька Христина любила крутитися біля неї на кухні. А яким щастям було ущипнути сирого тіста! Це, напевно, смаколик дитинства кожного із нас.
Кондитерські смаки почали проявлятися у Христини Походалової із Брикова ще у юному віці. Коли навчалася у Львівському університеті ім.І.Франка, на телебаченні був популярним пекарський турнір. Пробувала і собі щось приготувати. Правда, це важко було робити на старенькій львівській квартирі зі старою духовкою, але старалася.
Слідкувала за британською версією пекарського турніру, звідки українці взяли ідею, і планувала: ось приїду додому та й собі таке спечу.
Після навчання на рік-півтора повернулася у Бриків. Саме тут спекла свій перший солодкий будиночок з імбирного печива.
Згодом переїхала до Львова та знайшла роботу у кафе – щось на зразок елітного фаст-фуду.
– Працювали дуже багато, з 9 ранку до 2, а то й 4, ночі. Без вихідних, – розповідає Христина. – Я часто брала із собою на роботу різні смаколики та пригощала ними колег. Ось якось подруга каже: у мене є знайома кондитерка у ресторані, там не вистачає рук. Порекомендую тебе.
Так дівчина потрапила у кондитерський цех ресторану. Невдовзі почала випікати вдома. Це був нелегкий період, хоча це заняття Христині подобалося.
Перший торт на замовлення
– Львів – велике місто, де тебе ніхто не знає, тому напрацювати клієнтську базу нелегко. А ще давалася взнаки відсутність досвіду, – розповідає Христина про свої перші кулінарні кроки. – Та й, напевно, не вистачало віри у себе, у свої власні сили.
Крилами для Христини став її коханий хлопець. Василь дуже підтримував дівчину, постійно казав, що вірить у неї, що все вийде. Пропонував: «Давай, я куплю все, що треба, а ти спечеш». Христина на той час працювала у магазині, де продавали художні вироби, і це теж був для неї досвід.
Взагалі, дівчина вважає, що кожна робота була їй для чогось дана, бо всюди почерпнула щось корисне. Христина прагнула розвиватися і займатися тим, що подобається.
А потім було 24 червня… Зранку попрощалася з коханим, і кожен поїхав до себе на роботу. Через дві години отримала страшну звістку – її Василь загинув у ДТП.
– Моє життя тоді різко змінилося. Зараз, коли дівчата чи дружини втрачають на війні своїх коханих, я розумію, як їм боляче, – ділиться Христина. – Взагалі, 24 число для мене якесь нещасливе. Бо і Василь тоді загинув, і повномасштабна війна 24 почалася…
Важко було залишатися у Львові, де все нагадувало про Василя. Повернулася додому у Бриків. З часом взялася за випічку. Пам’ятала, як коханий вірив у неї. Тут трохи легше знайти замовлення, бо ж знають тебе, родину. Але Христина багато працювала, щоб набратися досвіду.
– Ніколи не беру для себе рецептів з інтернету, бо там завжди щось не дописують. Сідаю з ручкою та блокнотом і починаю думати сама, чого і скільки покласти, як спекти, який крем зготувати, – розповідає. – Якщо подобається, то залишаю рецепт, якщо ні – переробляю.
Якось однокласниця відкривала косметичний кабінет і запропонувала Христині до цієї події напекти тістечок.
Здається, життя налагоджувалося, улюблена справа захоплювала.
– А потім почалася війна… Бажання щось пекти взагалі зникло, – ділиться важкими митями Христина. – Коли трохи відпустило, почала пекти для наших воїнів. Передавала випічку через ГО «Схід та Захід єдині». Старалася робити таке, щоб довго зберігалося.
Згодом, коли потреба у випічці стала меншою, почала донатити грішми. Кожну копійку віддавала на ЗСУ. Хоча тоді вже не заробляла, бо не пекла для продажу. Тому й кредити брала. Бо розуміла, що для військових наша підтримка дуже потрібна.
Зрештою, волонтерством Христина займалася й до цього – активно допомагала групі «Чотири+два», яка підтримує тваринок. Та й сама не уявляє життя без улюбленої собаки Чеви (порода – кане-корсо). А ще має удома кицьку, яку привезла зі Львова. Тваринка була улюбленицю її коханого. Тому після загибелі Василя забрала до себе кицю.
Христина каже, що якби довелося змінювати професію, то, напевно, пішла б працювати десь у зоопарк чи щось на зразок того, аби дбати про тварин. Але наразі випробовує свої сили у кондитерському мистецтві.
– Рідні та друзі запропонували повернутися до випічки. Я не дуже хотіла, бо час зараз важкий, але прислухалася. Адже так і заняття буде, і буду мати ресурс для донатів, – розповідає Христина про те, як знову взялася за кондитерство.
– Коли прочитала, що буде захід для діток, батьки яких загинули на війні, то захотіла долучитися. Спочатку думала виготовити різні десерти, але Таня Петрук сказала, що закупили уже багато солодощів. Тоді й виникла ідея зробити для діток щось особливе, – розповідає талановита бриківчанка.
І Христина подарувала неймовірний торт. Тільки їстівна частина мала 8 кілограмів. А декор був дуже цікавим та оригінальним. Щоб приготувати та задекорувати випічку, майстриня витратила майже добу.
Як далі планує своє життя талановита бриківчанка? Наразі шукає себе. Попри труднощі, не опускає рук та має ідеї. З дівчиною цікаво спілкуватися. Грамотна, креативна, має власну думку і серйозні життєві пріоритети.
Недавно у житті Христини з’явилася ще одна справа, яку планує розвивати. У спадок від бабусі їй залишилася ділянка. Дівчина відразу вирішила – садити городів тут не буде. Захопилася вирощуванням лаванди. Разом із мамою ще до війни висадили сто кущів біля дому. А коли бабусі не стало, перенесли рослини на ділянку, площею 8 соток.
– Надіюся, що лаванда зацвіте. Я дуже переживала, бо як тільки пересадили, через тиждень взявся мороз. Але загинуло тільки з десять кущиків, решта прийнялися. Вірю, що лаванда таки зацвіте. І тут можна буде облаштувати цікаву локацію, – ділиться ідеями Христина.
А що, непогано було б сісти за столик серед неймовірної краси лавандового поля, випити трав’яного чаю із смаколиком, приготованим Христиною. Дай, Боже, щоб наша Україна розвивалася, а молодь мала тут можливість себе реалізовувати. А поки що маємо усі об’єднатися заради єдиного – нашої Перемоги.
– Моя найбільша мрія – щоб війна закінчилася. Так хочеться жити без зла, без корупції, щоб люди стали трохи добрішими. Хочеться отак зібрати усе найгірше, що є, і викинути. Розумію, що не можу цього зробити, але ми маємо прагнути до того, щоб бути кращими. Щоб ота жертовність і подвиги наших Героїв, які загинули, які змерзнуть в окопах, не була марною. Щоб ми розуміли це, підтримували людей, які втратили на цій війні рідних. Бо ж вони знаходять у собі сили жити далі. І ми маємо не забувати про це, робити все можливе для Перемоги, – переконана Христина Походалова.
Кожен із нас має у житті вибір. І якщо він на користь добра, то ти недаремно живеш на землі. І нехай свята, які ідуть у наші домівки, які ми зможемо гідно зустріти завдяки нашим військовим, дадуть розуміння того, що Перемога залежить від нас усіх.
