Ця жінка з символічним прізвищем Калина, яке отримала від коханого чоловіка, є щирою патріоткою та понад усе любить рідну землю. Тому, коли російські зайди зазіхнули на її незалежність, з перших днів повномасштабного вторгнення поповнила лави тих, кому не байдужа доля України.
– Пригадую, як 24 лютого 2022 року до мене зателефонував поліцейський і попросив напоїти дівчину чаєм та дати їй можливість трішки відпочити, – розповідає Мар’яна. – Спочатку подумала, що це дівчина з поліції. Як виявилося, то була киянка, яка, рятуючись від війни, добиралася до родини на Закарпаття. Дорогою вона втомилася, адже довго була за кермом, і почала засинати. Запропонувала їй переночувати у мене. До цих пір ми спілкуємося.
Саме тоді Мар’яна вирішила: потрібно щось робити, щоб бути корисною і робити власний вклад у боротьбу проти окупанта.
Жінка родом з Боложівки. Тут працює у місцевій гімназії, а ще очолює Шумський локальний центр дистанційного навчання Дубенської філії університету «Україна». Зараз проживає у Шумську.
Коли волонтерила, познайомилася з чоловіком. Мала зв’язки у Польщі, адже її друзі виїхали туди.
– У своїх групах у соцмережах почала публікувати повідомлення, куди потрібно приносити продукти та речі першої необхідності. На той час було багато біженців та біженок, які шукали житло, то ж допомагала їм, контактувала із владою, – розповідає Мар’яна про перші волонтерські справи.
Потім вирішила пекти солодощі. Зібралися з подружками, а вони з Онишковець, і випікали – то у селі, то у Мар’яни на квартирі. Шукали, хто може відвезти це військовим, передавали й адресні посилки. Разом з іншими сортувала гуманітарну допомогу, яка надходила у Шумську громаду. Через пів року взялася возити гуманітарні вантажі із Польщі, оскільки має там чимало друзів, які підтримували.
Не раз військові зверталися про допомогу до Мар’яни – замовляли то аптечки, то одяг, то продукти харчування. Завдяки цьому сталися зміни в особистому житті жінки.
Одного разу підтримати попросили Євген та його побратими. Спілкувалися через відеозв’язок. Молоді люди сподобалися одне одному. Євген та Мар’яна почали обмінюватися повідомленнями, згодом декілька разів зустрілися. Так зародилося кохання між військовим та волонтеркою. Вирішили одружитися. Зареєстрували шлюб у Харкові у вересні минулого року, тоді Євгену дали 5 днів відпустки.
Чоловік родом з Полтави, з перших днів повномасштабного вторгнення боронить нашу державу від ненависного ворога. Вже рік на передових позиціях, на Куп’янському напрямку. До слова, вітчим Євгена теж воював, проте отримав поранення, залишився без обох ніг, зараз проходить реабілітацію.
– Це велике випробування, коли твій чоловік – військовий і знаходиться на передовій, – ділиться хвилюваннями Мар’яна. – Дуже важко чекати щодня повідомлення, аби дізнатися, що у нього все добре, і головне – що живий-здоровий.
У лютому Євген приходив у відпустку. Тоді він уперше побував на Шумщині. До того ніколи не їздив на захід України. У чоловіка найкращі враження від нашого краю.
На жаль, потрапив до лікарні – піднявся тиск. Не погодився лікуватися, тільки взяв пігулки і повернувся назад, до побратимів.
Мар’яна розповідає, що чоловік, хоча й знаходиться у пеклі війни, не забуває робити їй приємні сюрпризи – то квіти кур’єром надішле, то прикрасу. А вона теж дбає про коханого – постійно передає на фронт посилки. І не тільки Євгенові, а й його побратимам.
– Не кожному з воїнів приходить посилка з дому, бо бувають різні ситуації, – переконана Мар’яна. – Пригадую, як побратим чоловіка попросив купити штани. – А я ж його ніколи не бачила. Довелося орієнтуватися за описом зовнішності.
Жінка постійно зв’язується із військовими і запитує, у чому мають потребу. Радіє, що на Шумщині багато чуйних людей, які допомагають їй збирати посилки.
За своє волонтерство Мар’яна отримала подяку від громадської організації «Українське Братерство Долі» – за патріотизм та зміцнення обороноздатності країни та багато вдячних слів від військових.
Коли ми спілкувалися, жінка дуже хвилювалася, адже того дня від коханого не було повідомлення, то ж душа була не на місці. Каже, що в такі моменти не може ні їсти, ні спати.
Мар’яна розповідає, що ніколи не надавала значення, коли старші люди бажали не знати, що таке війна. Тільки тепер зрозуміла глибину цих слів та усвідомила ціну миру і спокою.
Найбільша мрія жінки, як зрештою, усіх нас – щоб закінчилася війна, на землі запанував мир, українці відбудували свою державу, збільшилася народжуваність, у селах не закривали школи. Щоб усі воїни повернулися додому, щоб рідні отримали звістки від безвісти зниклих військових, бо це дуже важко – жити у невідомості.
Мар’яна Калина щиро вболіває за долю України. Хоче із сім’єю жити і працювати на рідній землі. Зізнається, що за кордоном не може довго бути – там все для неї чуже. Переконана: так добре, як удома, немає ніде.
І вже третій рік поспіль на день народження разом із сином Давидом загадують єдине бажання – щоб не було війни.
І вірить, що воно обов’язково збудеться. Адже недарма війна пов’язала її долю з чоловіком на прізвище Калина. Якщо дослівно перекласти його із грецької, то отримаємо два обнадійливих слова – «гарна» і «перемога».
І ми таки дочекаємося Перемоги України, а кожна родина розквітне пишним кущем калини.
