У редакцію «Новин Шумщини» потрапила польська газета «LOWICZANIN» за 22 грудня 2022 року, у якій опубліковане інтерв’ю про нашу шумчанку Світлану Ковальчук, яка допомагає українцям у Польщі. Тож ми вирішили поспілкуватися з дівчиною.
Потрапила Світлана до Польщі ще у 2016 році. Спочатку вона їздила туди до мами, яка працювала у Варшаві. Згодом, коли мама була в Україні, дівчина вирішила підзаробити на навчання, бо здобувала освіту у Національному університеті «Острозька академія». Так Світлана потрапила у Ловіч.
– Для мене це таке містечко, як Кременець, – каже дівчина. – Воно невеличке. Спочатку я працювала на цукерні німецької фірми, там, де виготовляють різні смаколики, а потім постачають у Німеччину. Потім знайшла іншу роботу – в інтернет-магазині. Ми продаємо людям декоративні речі до різних свят, урочистостей, починаючи від дня народження і закінчуючи весіллям.
Тут мені сподобалося працювати набагато більше. Займаюся цією справою уже чотири роки.
Світлана рік працювала без вихідних, аби заробити більше днів на відпустку. Її завжди тягнуло додому, на Україну, адже там живуть найрідніші люди.
Усю відпустку провела в Україні. Повернулася до Польщі за два дні до повномасштабної війни – 22 лютого 2022 року. Якраз 24 лютого виходила на роботу – по дорозі до офісу Світлані зателефонувала її мама і повідомила про російське вторгнення.
Дуже переживала за своїх рідних, практично не могла працювати.
– Того дня не могла зосередитися, – пригадує Світлана. – Таких перших два тижні нічого не могла робити. Просила маму, щоб їхали з бабусею до мене. Казала, що сама приїду і заберу їх. До пізньої ночі слідкувала у соцмережах за новинами в Україні, в Шумську. Але мама з бабусею відповіли: «Тут – наша країна, наш дім, наше рідне місто, наша квартира. Ніхто нікуди не поїде».
З того часу у Світлани ранок починається з телефонного дзвінка до рідних: чи все у них добре? І так само увечері.
Коли дівчина навчалася в університеті, вона опанувала польську мову. Досить добре нею володіє, причому, граматично.
Коли росія вторглася в Україну, у Польщу почали приїжджати жінки з дітьми, аби вберегтися від війни. Світлана знала, що у місті, де вона живе, є три готелі, які обладнали для різних категорій: від молодших до старших. Для маленьких діток дуже швидко збирали коляски, памперси, необхідні речі. Тоді зрозуміла, що мусить щось робити, поставила собі за мету – допомагати землякам. Швидко зорієнтувалася, у чому є багато потреб.
Спочатку опублікувала оголошення у різних групах про те, де є вільні місця, щоб там могли поселитися українці. Тоді дівчина зосередилася на облаштуванні житла у колишній військовій частині.
– Коли я прийшла подивитися, як все це виглядає, зрозуміла, що потрібно допомогти, – пригадує Світлана. – Із двома знайомими полячками взялася за справу. До речі, одна з них – активна учасниця руху проти абортів, добре розуміє, як важливо підтримувати мам із дітками. Жінка підключила організацію, своїх знайомих – це були звичайні люди, які допомагали, чим могли.
Перші два тижні Світлана була там кожного дня. Аби українці швидше адаптувалися у чужій країні, шумчанка почала навчати їх польської мови. У військовій частині для Світлани обладнали клас. Вона вела курси по три місяці, по 20 людей у групі. Зізнається, що українців тут і зараз не меншає, і бажаючих, які хочуть вчити польську мову – теж.
– Дуже сильно боялася публічних виступів, – пригадує дівчина. – Переживала, що буду заїкатися, червоніти, як буряк. Але потроху страх минув, і зараз, напевно навіть перед Президентом виступала б (сміється).
У Польщі Світлана Ковальчук стала для своїх земляків і вчителем, і найкращою подругою, і психологом, і лікарем, і консультантом, і перекладачем, адже коли українці купують медикаменти, часто просять перекласти інструкцію, радяться, як вживати ліки.
Коли Світлана була у відпустці в Україні, познайомилася із хлопцем. Зараз він працює у Польщі – приїхав туди перед повномасштабною війною. Дівчина каже: були моменти, коли хотіли повертатися з хлопцями в Україну, але потім вирішили, що тут, у Польщі, вони можуть зробити більше, адже постійно збирають гроші і передають техніку для потреб ЗСУ.
Світлана каже, що наразі нічого не планує, адже повномасшатабна війна в Україні скоригувала її життя, як і життя мільйонів земляків.
– Нещодавно до мене приїхала мама – радості не було меж. Адже цілий рік я її чекала. Бабуся, на жаль, залишилася на Україні. Боїться, що такої далекої дороги не перенесе, бо немає здоров’я після аварії. Хочу, щоб якнайшвидше Україна перемогла, щоб мої рідні та земляки жили у безпеці.
