19 березня відбувся обмін полоненими між Україною та росією. Серед воїнів, які повернулися додому, був і наш земляк Михайло Рижуля. Після обміну чоловік перебуває на реабілітації. Але ми зв’язалися із племінницею та похресницею Михайла Катериною Данилюк. Жінка із сім’єю мешкає в Онишківцях. Саме вона найбільше займалася пошуками зниклого дядька, тому має що розповісти.
Михайло Рижуля народився у Садках. Проживав сам, оскільки сім’ї не мав, а батьки уже померли. У сім’ї було четверо синів – один із братів уже помер, інший мешкає за кордоном, ще один – у Потуторові (тато Каті Данилюк).
– Михайла мобілізували у серпні минулого року. Він пройшов ВЛК. Я якраз тоді була у відпустці і не знала про це, хоча й працюю у Шумській міській лікарні. Випадково ми зустріли дядька у Шумську, коли їхали з чоловіком біля гуртовні. Так і дізналися. Купили тоді Михайлові телефон, зібрали його до війська, – розповідає племінниця Катерина. – Тоді дядька повезли у військову частину у Чоп. Але невдовзі він повернувся та трохи перебував у Шумську. Згодом Михайла відправили на полігон на Рівненщину. Ми щовечора спілкувалися, я надсилала дядькові посилки.
Якось Михайло повідомив Каті, що останньої посилки не отримав. Вияснилося, що він уже в іншому місці, хоча по телефону нічого про це не розповідав. Повідомив, що хоче надіслати додому зайві речі. За адресою, звідки надійшла посилка, рідні дізналися, що це – Олексієво-Дружківка Донецької області.
Після того зв’язок із Михайлом обірвався. Жодних повідомлень не було, і рідні робили спроби знайти його, хоча не знали, як це зробити.
Востаннє вони спілкувалися 17 жовтня, а 31 жовтня надійшло офіційне сповіщення про те, що солдат Михайло Рижуля зник безвісти під час удару противником FPV-дроном по позиціях 2 механізованого батальйону військової частини, де чоловік ніс службу на посаді стрільця-помічника гранатометника.
– Я не знала, звідки розпочинати пошуки. Тоді мені допомогли у Шумській громаді. Взагалі Шумська громада дуже підтримувала мене протягом усього часу, доки дядько не повернувся з полону, підказували, запрошували на зустрічі із родичами зниклих безвісти, за що я та моя сім’я дуже вдячні. Адже у такі моменти важливо не лише знати, з чого починати, куди рухатися, а й багато означає підтримка, добре слово, – каже Катя Данилюк. – Тоді мені порадили звернутися до Віри Матлак. Пані Віра підказала, що потрібно працювати з офіційними джерелами, шукати інформацію на перевірених, офіційних ресурсах, а також скинула посилання на групу у телеграм-каналі «Ірина Україна», де займаються пошуками зниклих безвісти. Я написала туди повідомлення.
За кілька днів Катя із татом поїхали у Кременецьке відділення поліції, де з ними спілкувався слідчий, здали матеріал для ДНК-експертизи. Повернулися додому. Невдовзі після того отримала повідомлення від адміністратора групи «Ірина Україна» Олени. Вона скинула Каті фото полоненого військового, правда, прізвище його вказали як Рижулін. Та жінка відразу упізнала у ньому свого дядька Михайла Рижулю. Згодом їй перекинули відео із хрещеним. Так родина дізналася, що їхній брат та дядько перебуває у полоні.
Після цього Катерина звернулася до Координаційного штабу, де підтвердили цей факт.
– Про те, що мій дядько буде одним із тих, хто повернеться на батьківщину із полону 19 березня, ми не знали. Чесно кажучи, і не сподівалися, що це відбудеться так швидко. Адже знаємо чимало випадків, коли наші військові зникли безвісти ще у 2022-2023 роках, але й досі не повернулися, і не про всіх є інформація. А у нас така радість! – розповідає Катя. – Аж не віриться, бо за цей час стільки всього відбулося. Навіть шахраї телефонували, повідомляли, що знають, де Михайло, пропонували допомогти за конкретну суму. Я розуміла, що це – обман, і не треба на таке вестися. Та й усім, чиї рідні зникли, я щиро раджу не публікувати постів у «Фейсбуці» чи інших соцмережах, а звертатися тільки до офіційних джерел. Я так і робила. А ще – дуже багатьох священників просила молитися за повернення дядька. Зараз я перебуваю на роботі за кордоном. І коли 19 березня мені зателефонували з Координаційного штабу та повідомили, що Михайло Рижуля звільнений із полону, я впала на коліна і плакала, і всі, хто знаходився біля мене, теж плакали.
Катя уже спілкувалася із дядьком. Каже, якби не була на роботі за кордоном, то помчала б до нього на Вінниччину, де той проходить реабілітацію.
– Коли ми спілкуємося телефоном, я і далі плачу, а Міша сміється і заспокоює мене: «Катю, усе буде добре». А мені і досі не віриться, що таке диво сталося. Кажу йому: «Міша, вас кінь ваш чекає, мама його у Потуторів забрала». Дядько до війни мав коня, дуже любив тварину, доглядав і працював з конем на землі. Коли Михайла мобілізували, мої батьки забрали тварину до себе.
Катя щиро дякує Богові та усім, хто допомагав у пошуках їхнього брата і дядька Михайла Рижулі. Дуже хоче, щоб усі зниклі безвісти знайшлися та повернулися до своїх домівок, а в Україні нарешті настали довготривалий мир та спокій.
