Знову Дні жалоби оголошено у Шумській громаді. Краяни віддали останню шану ще двом воїнам-захисникам, загиблим на війні, Героям – Вадиму Липовому та Дмитру Чечику.
Любив землю і за неї загинув
Вадим Липовий – родом із Мирового. Після закінчення Кордишівської та Шумської ЗОШ навчався у Тернопільському національному педагогічному університеті ім.В.Гнатюка на вчителя фізичного виховання. Служив в армії.
– Рік пропрацював у Шумській ДЮСШ викладачем гандболу, а далі – їздив на заробітки у Польщу. У 2002 році почав трудитися у Державному земельному кадастрі, очолював відділ. Після цього близько десяти років працював у приватному підприємстві, пов’язаному із земельними питаннями, проводив зйомки, виготовляв документацію, – розповідає його колега Геннадій Побережний.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Вадим Липовий вступив у Шумську тероборону, служив у роті охорони. До лав Збройних сил України чоловік був призваний у лютому цього року.
– Як людина, Вадим був добряк, компанійський, – розповідає Геннадій Побережний. – Дуже акуратний на рахунок одягу, документації, якщо ручка має там лежати – значить там. Ми були чимось схожі. Траплялося, що нас плутали. А ще Вадим був добрим господарем, доглядав за городами, тримав господарку.
Вадим любив грати у футбол, виступав на полі під номером 5.
– Хороший, добрий, жартун – таким був Вадим, – каже про нього директор ДЮСШ Віктор Споданчук. – За мене трохи старший, але нас пов’язувала гра у футбол. На цю тему ми не раз жартували. Вадим був одним із найкращих футболістів Шумщини, захисником. Ми навіть ставали призерами чемпіонату області. Десь до 35 років Вадим виступав на футбольному полі. Я пропонував йому повертатися і грати за команду ветеранів. Але через серйозну травму ноги Вадим перестав займатися спортом.
Віктор Споданчук каже, що на майбутнє планують провести матч чи турнір пам’яті на честь загиблого товариша.
– Часто Вадим з дружиною їздили у Мирове, щоб допомогти батькам по господарству. Був привітним, коли когось зустріне – завжди посміхнеться, запитає, як справи, – розповідають мирівчани.
Син Вадима, Дмитро, навчається у Рівненському вузі – тато дуже хотів, щоб він здобув освіту.
Коли Вадим обороняв Україну від окупантів, часто телефонував до рідних. Щось наче передчував, на душі був якийсь неспокій, дружині Людмилі надсилав багато фотографій.
Син теж передчував, що батька більше не побачить, що той не повернеться з війни – це були його перші слова тоді, коли отримав звістку про те, що тато загинув.
18 березня 2023 року жорстока війна забрала життя 46-річного Вадима Липового. Отримавши поранення, несумісні із життям, загинув у бою з російськими окупантами на Донеччині, під час обстрілу з танків, внаслідок вибухової хвилі.
Мав добрий хист до військової служби
Дмитро Чечик народився у Ходаках. Навчався у Суразькому НВК. Вчителі та колишня директорка закладу Марія Боднійчук згадують його, як врівноваженого, товариського, доброго, щирого, щедрого, веселого учня. Він цінував дружбу, завжди був готовий постояти за друга.
– На початку п’ятого класу до нас приєдналося четверо ходацьких учнів – двоє дівчат та двоє хлопців, – пригадує шкільні роки однокласниця Таміла Підвисоцька-Мендрук. – Серед них був і наш Дмитро. Такий маленький, чорнявий і, здавалося, посидючий хлопчик. Але так тільки здавалося. Бо Діма відразу зі всіма здружився. Він усім сподобався, вже у такому віці мав харизму. Любив жартувати і міг розсмішити будь-кого: і нас – однокласників, і вчителів. Після 9 класу Дмитро з нами уже не навчався, але про однокласників ніколи не забував. Навіть приїжджав на випускний, разом із нами святкував і зустрічав сонце.
Фото із сторінки Таміли Підвисоцької-Мендрук у Facebook
Добрий, щирий, вірний, смішний, завжди допомагав в усьому, підтримував у будь-якій ситуації. Мав велике і добре серце. Був душею компанії, його доброту відчували усі.
Дмитро, разом зі своїми однокласниками – Назаром Кітковським та Андрієм Петруком – після 9 класу вирішили навчатися у Коропецькому ліцеї. Викладачі закладу завжди позитивно відгукувалися про хлопця.
Згодом Дмитро продовжив здобувати військову освіту у Кам’янець-Подільському училищі та Харківському університеті танкових військ. З 2018 року призваний на військову службу у ЗСУ.
З початку повномасштабної війни Діма був задіяний у звільненні Гостомеля, Мар’їнки. Дуже багато побратимів полягло там. Казав, що буде воювати за них до останнього.
У свої 28 років Дмитро дослужився до звання майора. Мав хист до військової служби, був справжнім професіоналом, великим патріотом.
24 березня, під час виконання бойового завдання, поблизу с.Першотравневе Харківської області загинув заступник командира танкового батальйону Дмитро Чечик.
– Наш однокласник житиме у наших серцях усе життя. Його нам дуже сильно не вистачатиме. Спочивай з Богом, – від імені однокласників каже Таміла Підвисоцька-Мендрук.
Фото із сторінки Таміли Підвисоцької-Мендрук у Facebook
Дмитро завжди про всіх турбувався, був опорою та надією для сім’ї. Дбав про свою бабусю Віру Зіновіївну і молодшого брата Артура, який навчається у 6 класі Суразької школи. Казав: коли закінчиться війна, то забере хлопця до себе.
Заради друзів Дмитро був готовий на все, ніколи їх не підводив. Коли приходив у відпустку, то організував зустріч з друзями-однокласниками у Буковелі. Розповідають, що тоді вони помітили якийсь сум у погляді Дмитра.
Хлопець ще не встиг створити власної сім’ї. Проте мав дівчину Марину, якій зробив пропозицію. Після закінчення війни збиралися одружитися. Не судилося, поліг, обороняючи Україну до останнього подиху.
Небо не плакало, а ридало
У суботу на площі Героїв Майдану у Шумську прощалися із воїнами, загиблими у боях з російським агресором – тут відбулася поминальна панахида за військовослужбовцями Вадимом Липовим та Дмитром Чечиком.
Того дня небо не плакало, а ридало, а з ним і всі шумчани, які прийшли, щоб віддати шану пам’яті відважним захисникам, Героям України.
У неділю відбувся чин поховання загиблих у храмі Преображення Господнього м.Шумськ, де заупокійну панахиду відправили священнослужителі ПЦУ.
Поховали Героїв Вадима Липового та Дмитра Чечика з усіма військовими почестями під звуки Державного Гімну України на міському цвинтарі. Сколихнули небо залпи від пострілів військових.
Дорогою ціною – ціною власного життя – виборюють українці Перемогу!
