Їх все менше з кожним роком, і їм все більше і більше літ – статечних, розважливих чоловіків, які уміють керувати часом, а не час ними.
Корінний дедеркалець Іван Дмитрук, якому після цьогорічного свята Різдва Іоанна Предтечі пішов 86-ий рік, належить саме до такої, вже дуже рідкісної касти довгожителів, які і на своєму дев’ятому десятку виглядають, як мінімум, на 15 років молодше і, дякувати Богу, мають здоров’я не гірше, аніж 50-60-річні.
…У його дитячій пам’яті навіки закарбувалися жахи Другої світової війни. Нацистська окупація. Розстріл німцями у Шумську його тітки та рідної сестри.
Їх на місці, де «остаточно вирішували єврейське питання», стратили разом з іншими п’ятьма заручниками – жителями Дедеркал. Це стало покаранням за вбивство окупанта та методом залякування від опору загарбникам. Не допомогло і те, що рідні працювали на кухні для військових. Тітка взяла племінницю до себе у помічниці, щоб та уникла вивезення на трудову повинність, а, простіше, у рабство, до рейху. Не допомогло. Навпаки. В числі інших жертв – чоловік, який лише пригнав додому з «роси» худобу, ще один – важко хворів.
Інша «картинка», теж не для людей зі слабкими нервами. 1944 рік. Початок літа. Німців вже немає у селі. 5-річний Іванко разом з батьком у полі. Старший Дмитрук порається біля картоплі. Менший – спостерігає за армадою сталінських бомбардувальників, які летять на захід. Коли раптом один із них задимів і почав знижуватися прямо на їхнє поле. – Тату, тату, дивися, – залементував Івась. Іларіон швидко відчепив орчика, нагнав коня у безпечне місце і, схопивши сина, чимдуж побіг подалі від лиха. Бомбовоза через деякий час потягли десь у район Ізяслава – на базу. А дві авіабомби, по півтонни кожна, що містилися під крилами літака, та 45 менших бомбочок, які лежали у відсіку, «забули», щоб не морочитися із перевезенням. Довелося батькові поглиблювати яму, у яку в полі складали насіннєву картоплю, де і закопали смертоносний вантаж. У ті часи такі «польові льохи» із вирощеним врожаєм мало багато людей. Газди спокійно залишали на зиму все, що треба було взяти навесні. Навіть позначали на місцевості, щоб швидко знайти. І повірити важко – жодної крадіжки не пригадує мій співрозмовник. Уявляю наш час – все-таки «липкі руки», то лише один доробок з чималого чорного радянського спадку.
Сім’я з 7 чоловік мала п’ять гектарів поля. Малувато, як на скількох душ. – Батько дуже любив коней. Вони у нього, як і упряж, були чи не найкращі у Великих Дедеркалах. Тому займався фурманюванням ще за польських часів – додатковий підробіток ніколи не завадить. У прикордонних Дедеркалах містилися кавалерійський підрозділ, стражниця Корпусу охорони прикордоння. Офіцери, які отримували відпустку, як правило, наймали тата, щоб доставив їх до залізниці у Кременець або в Ланівці. Гонорові поляки «задріпаними» кіньми ніколи не дозволяли собі їздити, – неквапно розповідає Іван.
1947 рік. Іларіона Дмитрука викликало сільське начальство писати заяву про вступ у колгосп. На початках господар відмовлявся. Тоді його запроторили у монастирське підземелля. І через дві години знову на верх – чи не передумав. І так три дні. Повернувся глава сім’ї додому. По щоці потекла скупа чоловіча сльоза. «Тепер ми в колгоспі», – почули від нього рідні. Та це аж ніяк не врятувало від виселення на чужину. Їхня хата була під черепицею, а не під сніпками. Цього виявилося досить для того, щоб батьків та його з братом безжально вирвати з корінням із рідного місця. Того разу з Дедеркал вивозили у невідомість три сім’ї. Либонь, отримали таку цифру рознарядки. Прийшла б вказівка – десять, то запопадлива сільська влада знайшла б і стільки. Інакше сите життя увірвалося б і в тутешніх управлінців. А хто це допустить з власної волі?
Майже десять років за десять тисяч кілометрів від рідної України – у Хабаровському краї по бараках ліспромхозу. Приїхав Іван на Далекий Схід 11-річним хлопчаком, а повернувся до рідного порога змужнілим юнаком. Доводилося часто переїжджати з вирубаного місця тайги на нове. Та в їхньому житті нічого не змінювалося – бараки залишалися все ті ж і робота та ж сама. Їздити доводилося на лісозаготівлю вузьколійкою за 50 км в один бік. Там примусовий мігрант навчився працювати й на тракторах. Це стало його «хлібом» на все життя, коли вже жив у Дедеркалах. А на чужині відносне полегшення дало столярування. У родині Дмитруків таким ремеслом до Івана ніхто не володів. – Я – самоучка. Цікаво було. Приглядався. Пробував. Щось виходило, щось – ні.
Коли призвали в армію, потрапив у танковий полк, теж на Далекому Сході. Начштабу почав шукати спеціалістів, які могли б облаштувати солдатський буфет. Розумію, що це робилося для показухи. Але кожен командир хотів виглядати на фоні інших кращим. Зробили ми «чайну». Вийшло непогано. Мене приставили до іншого солдата, який мав звільнятися. Мовляв, оце твоя заміна. «Що ти вмієш», – запитав той. «Нічого», – відповідаю. «Нікому так не кажи, бо мене не відпустять додому». Разом виготовили нові двері. Роботу схвалили, напарника демобілізували. А я схопився за голову – як то воно буде самому. За тиждень, а, може, й більше, вже сам виготовив високі та великі двері для приміщення штабу частини ще царської забудови. І спати доводилося на тирсі, і ходив лише в їдальню. Добре, що хоч до інших «принад» військового життя мене не залучали. Став я авторитетним солдатом. Офіцери просили щось поремонтувати у їхньому казенному житлі. Дехто просив матеріали на вдосконалення квартир. Здебільшого це була «нехитра» фанера, з якої виготовляв макети танків для навчальних стрільб.
Після закінчення строкової служби просили залишитися на понадстрокову. Пропонували посади начальника різноманітних складів. Відмовився. Дуже хотів на батьківщину. Батько із братом вже до того часу повернулися додому після 10 років вигнання, – ділиться пережитим пан Іван.
Дмитруки весь час невпинно писали клопотання про повернення у Дедеркали. За життя Сталіна вони залишалися поза увагою. За Хрущова порядки стали дещо м’якші.
Коли Іван служив вже пів року у війську, хтось порадив звернутися до крайового прокурора у Хабаровську. Поїхав старший брат. Якраз у гіпсі, після травми на роботі. Відвідав матір, яка лежала у міській лікарні. І – на прийом. Прокурор виявився доброю людиною, після 10 хвилин очікування годину слухав розповідь брата. Написав заяву, звелів власноруч переписати. За рік «ходіння» папір задовільнили. Дозволили повернутися у рідне село з поверненням майна. Останнє було рідкістю. Його не те, що не повертали – не давали навіть згоди повертатися на місце, звідки виселяли.
Трохи не дожила, щоб побачити рідні поля та сади мама. Там, на чужині, на Сірому клині, померла мама Феодосія. Поховали без священника, якого не було в найближчій радіусній сотні кілометрів. Після повернення у Дедеркали через рік помирає хворий на астму батько.
Іван почав самостійне плавання по життю. Працював на різних тракторах у Дедеркальській райагропромтехніці. Звідти у 55 років вийшов на пільгову пенсію. А до того – довга робота екскаваторником. Предмет його особливої гордості – викопані та почищені ставки в околиці. Шкодує, що частина з них тепер занехаяна. Крім того – чоловік знаний майстер по зведенню дерев’яних конструкцій дахів – сотні господарів дякують йому за якісну роботу. Спасибі кажуть і за грубки, які й досі гріють завдяки майстерності Івана Іларіоновича.
Ще замолоду за два роки звів собі новий будинок. Одружився з вродливицею Марією із Кушлина. Сталося це у 1964 році. Цьогоріч у подружжя – діамантове весілля. 60 літ у парі. Батьківська гордість – два сини. Микола живе і працює в Іршаві. Олег вже давно в Іспанії. Має дві освіти – інженер-зброяр, а ще у свій час закінчив духовну академію. Колись мав намір написати про Івана Іларіоновича як про моржа, якому глибоко за 80 років. Адже в будь-яку погоду взимку він залюбки виливав відро-друге студеної водиці на себе, розтирався снігом. І все це робив із усмішкою. Проте, коли почалася короновірусна пандемія, чоловік припинив такі процедури.
Іван дмитрук – активний прихожанин місцевої парафії Миколая Чудотворця ПЦУ. Дисципліновано відвідує практично всі богослужіння у храмі, попри статечний вік. Якихось обмежень у їжі не дотримується. А рецепт довголіття, напевно, у постійній помірній праці, позитивному погляді на світ, спокійній вдачі.
