Уперше з Надією Анастюк я зустрілася навесні. Тоді жінка розповіла мені свою історію про те, як повномасштабна війна змінила її життя.
У листопаді ми знову побачилися – я провідувала маму після операції, а Надія – медсестра хірургічного відділення – якраз підключала мамі крапельницю.
– Ви й досі на Шумщині? – запитала жінку.
– Так, поки що тут. Уже якось звикла. Син навчається у місцевій школі. Якщо чесно, я завжди мріяла повернутися на батьківщину. А тепер навіть не знаю. З одного боку – тримає тут родинне коріння, з іншого – Херсон звільнено, і можна було б повертатися у рідну Осокорівку. Та й донька із сім’єю мешкає у Кривому Розі і постійно кличе до себе, а я її – на Шумщину. Як буде далі – не хочу загадувати. Час покаже.
Надія Анастюк сама родом з села Обич. Коли дівчинці було два роки, її батьки переїхали на Херсонщину. Забрали із собою і донечку.
Осокорівка, яка стала другою домівкою, розташована якраз біля славнозвісного Кавуна. Саме там окупанти облаштували блокпост. У рідному селі весь час стояли українські війська. Але за кілька кілометрів уже був ворог. Тому Осокорівка постійно зазнавала обстрілів.
Правда, про це Надія дізнавалася уже від колег та друзів. Адже звістка про повномасштабне вторгнення росії в Україну застала її із сином у потязі. 23 лютого вона здала зміну у лікарні, де працювала хірургічною медсестрою, і вирушили до брата на Шумщину, щоб разом відсвяткувати його день народження.
Квитки на зворотній рейс уже були на руках. Незважаючи на тривожні повідомлення про воєнні дії, жінка таки вирішила повертатися додому. Але друзі та колеги, з якими спілкувалася телефоном, переконували – затримайся, бо тут тривають бойові дії.
Так і залишилася Людмила в селі Обич – у двоюрідного брата. Знайшла роботу у міській лікарні. Згодом – квартиру, і зараз із сином мешкають у Шумську.
Власне, на Шумщині Надія почала своє життя із нуля, багато цінностей переосмислила. Зрозуміла, що матеріальні блага – ніщо порівняно із людським життям, спокоєм та миром, якого ми так усі зараз прагнемо.
В Осокорівці Надія мала родину, триповерховий будинок, власний бізнес. На першому поверсі вони з чоловіком облаштували магазин і кафе. На другому – мешкали сім’єю, а на третьому – планували відкрити фітнес-центр. Уже навіть деякий інвентар завезли. Але раптово занедужав чоловік. Хворобу не вдалося перемогти, і кохана людина відійшла у Вічність. Взагалі, тоді для Надії був важкий період. Одні за одними відходили у засвіти її рідні. Дуже важко було, але трималася. Сама тягнула господарство і сімейний бізнес. А тут ще й війна поставила перед новими викликами.
Не кожен може уявити, як це – мати все, і раптом втратити в одну мить. Коли спілкуєшся із Надією, дивуєшся, де черпає вона життєві сили, щоб протистояти тому, що випало на її долю.
– Улітку я їздила до доньки у Кривий Ріг, але перед тим заїхала у рідну Осокорівку. Чесно скажу, гнітюче враження. Повно руйнувань, усе випалене, почорніле. У моєму будинку базувалися українські війська. Якраз у другий поверх влучили снарядом російські окупанти. Важко було дивитися, як снаряд пройшов крізь стіну, зачепив диван і шафу з речами, – розповіла Надія.
Щось із того жінка спробувала врятувати. Адже коли їхала до брата, то й гадки не мала, що не повернеться сюди за тиждень, як планувала. Що доведеться залишитися на Шумщині, а Осокорівка зазнає нищівних ударів росії.
– З перших днів війни у нашому селі зникла електрика. Але ж не всі люди із села виїхали. Були такі, хто залишився. Уявіть собі, як це – жити без світла дев’ять місяців. Але люди вистояли. Зараз багато хто повертається до села, починають прибирати, зайнялися благоустроєм. Енергетики відразу взялися вирішувати проблему із електропостачанням. Люди навіть не вірили, що вони так швидко впораються. Тому осокорівчани вдячні за таке, бо ж бачили, у яких умовах їм доводиться працювати, і хто насправді винен у тому, що українцям доводиться обходитися без електрики, – каже Надія.
І переконана, що головне – це те, щоб світло було у кожного з нас у душі. Жінка зрозуміла, що речі, побут – діло наживне. А от сумління – це те, про що ми повинні дбати.
Як складеться далі її доля, Надія наперед не загадує. Просто живе, дякує Богу за кожен день. Знайшла умиротворення у молитвах та відвідуванні храму. Береже минуле і з надією чекає майбутнього.
Вірить в Бога і в Україну. У те, що її діти та онуки житимуть у мирній, квітучій державі.
З-під медичного халата Надії виглядає біла кофтинка. Жінка розповіла, що врятувала її з-під завалів рідного будинку, частково зруйнованого ворожим снарядом. Відіпрала, і вона знову стала чистою.
Чистою, як аркуш, з якого довелося починати спочатку мільйонам українців. Чистою, як душі безневинно вбитих, закатованих дітей та дорослих. Чистою, як сумління кожного, хто терпляче переживає труднощі і вірить у нашу Перемогу. Чистою, як Україна, яку ми обов’язково піднімемо з руїн і попелу.
А чи стане колись чистою совість російських убивць, які прийшли нищити нашу землю і наших людей? Чи відбілять вони колись свої криваві руки?
