Правда і неправда
Доноси і зрада, самопожертва і бажання вижити за рахунок пристосуванства – все переплелося в канві тогочасного життя.
Багато правди і неправди, шляхетності та підлості лежать в архівах, у карних справах репресивної машини тих років. А ще більше інформації вже безповоротно забрали з собою у могилу свідки тих страшних подій.
Уродженець та мешканець маленького, закинутого в полях між Загайцями, Шумбаром, Дедеркалами хутора Тури, 85-річний Михайло Кукуріка якраз є тим, уже, на жаль, нечисленним очевидцем тієї таємної та явної війни.
Йому тоді було 9-13 років. Підліток бачив протистояння протиборчих сторін.
Саме кількагодинні розмови з турівчанином Михайлом Кукурікою про учасників повстанського руху з цього хутора, фрагменти боротьби звичайних хлопців та дівчат, які повірили в ідею створення самостійної України і пішли її реалізовувати, лягли в основу даного матеріалу.
Сотник «Гук»
Безпосереднім приводом для нашої зустрічі стало кілька рядків про сотника «Гука» – уродженця Загаєць, єдиного з Шумщини, хто за часів боротьби УПА з комуністами за самостійну Україну був нагороджений найвищою військовою нагородою повстанців – Золотим хрестом бойової заслуги УПА 2 класу. Це сталося в 1948 році – вже по смерті Федора, який, як повідомляють історичні джерела, загинув у березні 1946 року на межі Радивилівського (Рівненщина) та Почаївського (Тернопільщина) районів.
Виявляється, що Михайло Львович не просто декілька разів бачив сотника «Гука» у старій батьківській хаті на хуторі, але знає в деталях про обставини життя, боротьби, загибелі своїх земляків-турівчан, які безпосереднім чином були причетні до збройного опору проти встановлення радянського режиму у післявоєнний час.
Чоловік розповів власну версію із біографії сотника «Гука», хоча і не наполягає на її достовірності. Не виключений той факт, що повстанець із Загаєць Федір Мельничук не загинув у 1946 році, а врятувався і закінчив життя за океаном на початку 80-их років минулого століття. На чому ґрунтується таке твердження? Якось у розмові впівголоса на тракторній бригаді загаєцького колгоспу (де тоді працював Михайло Кукуріка), почув, що «Голос Америки» повідомив: на енному році життя помер видатний борець за волю України Федір Мельничук. Про це тоді розповідав тракторист Микола Мельничук (на жаль, він помер молодим – авт.), якому сотник «Гук» доводився дядьком. Не факт, що це був саме загаєцький Федір Мельничук – ім’я і, особливо, прізвище дуже поширені в Україні. Але що таке повідомлення прозвучало в ефірі – то це правда. Це чуло багато людей.
– Повстанці до нашої хати приходили вечеряти. Приносили з собою їжу. Мама хіба що молока наллє їм чи хліба дасть. Хлопців було п’ять, шість. Я йшов собі у ванькир, а вони на великій хаті (світлиця – авт.) вели довгі розмови. Пригадую сотника «Гука» в темно-синіх штанах, у зеленій сорочці, підперезаного військовим паском, без шапки.
Він був струнким чоловіком (на той час Федору Мельничуку було десь під 30 років – авт.). Що цікаво, зброї не бачив. Проте це аж ніяк не означає, що її в них не було.
На заклик ОУН
– У той час українська молодь масово пішла на заклик ОУН виборювати свою державу. У нас на Турах було відразу аж 4 сім’ї, з яких в УПА боролося по двоє молодих хлопців чи чоловіків. З цих 8 турівчан пережили все – і боротьбу, і табірне заслання – лише троє, один з них – Іван Юзлов, – ділиться своїми спогадами пан Михайло.
Він був старшим у сім’ї – мав ще одного брата Григорія. Їхня криївка розташовувалася неподалік від Турів – у долині, під горбком. Якось взимку був сильний мороз, туман, а вони поверталися від Малих Загаєць до хутора. Навпроти йшла гебешна облава, в білих маскхалатах. Брати не помітили смертельної небезпеки. Ворог побачив і вистежив братів, які виділялися одягом на фоні снігу.
Хлопці прийшли до хатини в Турах, неподалік своєї схованки. Я знав, де вона, виявив її випадково – восени пас корову, яка по озимині пішла вздовж високої межі і провалилася задніми ногами в криївку. Підійшов – побачив цілу кімнату, встелену соломою, і, нібито, добре не розгледів, темнувато в кутку було, шинель.
Але повернуся до тих трагічних подій, коли червонопагонці оточили повстанців у хаті Фросини Антонюк. Почали снідати – аж раптом виявили, що вони у пастці. Командир облави послав до хати солдата з ультиматумом – щоб здавалися.
Один з Юзлових кинувся на горище, інший – в комору. Потім вискочили з будівлі, і кинулися врозтіч, у різні боки. Гарнізонці відкрили стрілянину. Старшого, Івана, поранили в коліно, і його зразу підібрали. Молодшого, Григорія, важко поранили, і він застрелився з пістолета, щоб не потрапити до рук ворога.
Обох Юзлових поклали на фіру, яку забрали у господаря, самі солдати сіли зверху і поїхали в Дедеркали.
Життя за Україну
– Це було, якщо не помиляюсь, десь в 1947 році, – після довгих роздумів пробує пригадати час Михайло Кукуріка. – Там, в райцентрі, тоді був такий порядок – трупи садили і впирали в монастирський мур, а чекісти споглядали, хто до загиблих підходить і яка в кого реакція на побачене. Меншого з Юзлових я не бачив спертим на мур. А старшому Івану присудили 25 років таборів та заслання. Він відбував їх десь біля Воркути.
Якось, – пригадує Михайло Кукуріка, – прийшов Іван до нас на подвір’я, на якому паслися коні, і каже мамі: «Мені треба, щоб ти дала свого коня, бо маю кудись поїхати». Мати відповідає: «Бери, але щоб до ранку привів назад». На тому й погодилися.
Вранці – немає, вдень – немає. Переживаємо. Аж приходить до нас з хутірського кутка Цибух мати двох братів Віхорчуків. Вони теж були в УПА. Моя мама Софія поділилася з Віхорчучкою своєю бідою. Видно, остання переказала нарікання, бо коли на третій день, під вечір, кобилу привели назад, то почула від повстанця: «Ми лоби наставляємо, а ти коня жалкуєш». «Не жалкую, а переживаю. Мій чоловік загинув на фронті. Я мушу сама на ноги двох синів ставити. А без коня аж ніяк в селі».
Смерть у криївці
Старшого Віхорчука звали Петром, меншого – Іваном. Петро був у службі безпеки УПА. Загинув у криївці під Вілією. Доля Івана склалася по іншому. Коли повстанський рух йшов на спад, він переховувався у шумбарецьких полях. А тоді у кожному селі стояли десь по 18-20 солдатів або «яструбки» – винищувальні батальйони. Для блокування зв’язку населення, яке симпатизувало повстанцям, з лісом. Якось два червонопогонці побачили в полі зайця і вистрелили по ньому. Іван Віхорчук перебував неподалік – подумав, що ото по ньому стріляють. Відкрив вогонь у відповідь. Один з радянців поповз у Шумбар кликати допомогу. А інший тримав на мушці – не давав змоги відступити, поранив. Коли прибуло гарнізонне підкріплення, Іван вже не відстрілювався. Чи скінчилися набої, чи був знесилений від рани. Його схопили і повезли в Дедеркали.
Там, на маслозаводі, працював дядько Михайла Кукуріки – Кіндрат Присяжнюк, який жив по сусідству з Віхорчуками. Він розповідав, що по селі відразу чутка пішла – привезли бандерівця і скинули на сушу перед брамою, де у 40-их роках в Дедеркалах стояла стара пошта.
Пішов Кіндрат дивитися. А сусід Іван уже хрипить. Вибігли два офіцери і ногами в голову стали добивати. Потім, наситивши свою хіть садистів, зупинилися.
«Може він ще оклигає і нам щось розкаже про своїх бандитів», – говорили між собою. Але Іван Віхорчук не прийшов до тями від ран та побоїв – помер. За польським цвинтарем, де зараз дедеркальський стадіон, були глиняники. Його туди вивезли і вкинули у яму.
– Десь через тиждень йду повз те місце на Обори. Почув сильний трупний запах. Адже туди вивозили багатьох загиблих повстанців. І, судячи з усього, навіть не турбувалися, як належить, присипати. Не те, щоб поховати. Назустріч йде якийсь дядько. Питаю: «Що то за сморід?». Відповідає: «То вивезли Івана Цибухового». Бачиш, он ноги з-під землі виглядають», – пригадує страшні подробиці розправи над повстанцем Михайло Кукуріка.
Трагедія родини
Неподалік церкви в Турах, яка збудована вже за часів Незалежності, у 40-ві роки жила сім’я Гарбарів – батьки Андрій та Маринка, найстарша дочка Антошка була вже в невістках, син Петро – повстанець, сестри Таїська та Голька, найменший – десь років 17, Фонька, теж пішов за братом.
Михайло Кукуріка не знає подробиць боротьби повстанців, адже не був безпосередньо пов’язаний з підпіллям. Проте таємне ставало явним, коли хлопці гинули від рук червонопогонців. Мій співрозмовник на власні очі бачив, як тіло вбитого Фоньки сперли на дедеркальський мур, де він востаннє «сидів» для того, щоб гебісти змогли ще вистежити потенційних жертв. Він поклав свою голову у сусідніх Вовківцях, де перебував у криївці.
А Петро дожив вже до створення колгоспу. Його криївка була за загаєцьким лісом. Михайлові пізніше, коли він працював в колгоспі обліковцем, старші чоловіки показували точне місце її знаходження. Якось вдень старший Гарбар вийшов з укриття, де був уже сам, набрати води з, розташованої неподалік, кринички. До слова, вона збереглася до наших днів. Потрапив під облаву – почав утікати, і був застрелений.
Тогочасні старожили розповідали, що вбитий впав на кущ, з якого його зняли. Пішли в Тури шукати, хто б міг упізнати, невідомого для гебістів, повстанця.
Як розповідав той же Кіндрат Присяжнюк, запитували і його. Хоча і впізнав Петра, але не зізнався. А всю сім’ю Гарбарів – батьків та двох незаміжніх дочок – вивезли на заслання.
По дорозі в Кемеровську область глава сім’ї Андрій не витримав наруги і повісився. Він був добрим господарем – тримав магазина на Турах до приходу радянської влади. Таїська та Голька Гарбарі не повернулися із заслання до рідного порога. Жили в інших місцях. Приїжджали в Тури на могили своїх братів. Під час відвідин рідних місць Михайло коротко розмовляв з сестрами – Ольга на засланні вийшла заміж за молдаванина, і переїхала жити в Молдову.
Четвертою була на Турах сім’я Куликів, де двоє хлопців воювали в УПА. У Капріна та Катерини було шестеро дітей. Найстарший, Павло, служив в українській допоміжній поліції при німцях. Звідти перейшов до УПА.
Окупанти розчарували свідомих українців щодо створення суверенної української держави, і, бачачи самостійницькі прагнення, хотіли взагалі ліквідувати допоміжну поліцію.
Згодом Павла забрали до радянської армії на фронт. А там, після перевірки, засудили за участь в УПА на 25 років. Потім приїхав і жив в Нападівці на Лановеччині. Молодший Грицько пішов в УПА слідом за старшим Куликом. Його доля так само склалася, як і в Павла. Під час служби у радянській армії, вже на Кавказі, його викликали в особливий відділ і сказали зняти зірочки та погони. Засудили на 12 років позбавлення волі. Помер років з 10 тому. Видно, хтось пізніше розповів спецслужбам про зв’язок братів з УПА. І, швидше, це свої, турівські.
Пригадує випадок уже з колгоспних часів. Турівчанин пас корову, бачив, що трапилося, і розповів Михайлу. У чистому полі самотня людина щось копає у землі лопатою. Відстань далека була, то гукнув до нього. Чоловік почув, мовчки розвернувся і пішов в напрямку Шумбару. Коли Михайло пізніше підійшов до того місця, то побачив страшну картину – розриту могилу, людський кістяк, над яким вчинили наругу. Яка таємниця, яка драма стоїть за цим – невідомо. Та людина, яка поглумилася над останками похованого в полі, дуже точно знала місце поховання, і, напевно, відала, хто лежить у землі. Загиблий або щось зробив страшне для чоловіка чи його рідних, за що той мстився вже мертвому, або загиблого обмовили перед месником. Про це можна лише здогадуватися.
Чия могила
Ще один епізод з героїчної боротьби бандерівців з більшовиками на наших теренах можна встановити з розповіді Михайла Кукуріки. За його словами, у післявоєнний час (не може точно пригадати, який це був рік), у Биківцях стояли три сотні повстанців. У безпосередній близькості від цього села знаходилися гарнізони у районних центрах Великі Дедеркали та Шумськ. Якась жінка, як розповідали згодом, донесла таку інформацію в Шумськ (хоча до Дедеркал було ближче, і Биківці тоді входили до складу Великодедеркальського району – авт.). Гебешники зв’язалися з Дедеркалами, Кременцем, Ланівцями – оточили вояків УПА. Повстанці вели бій зранку аж до підвечір’я – Михайло чув відчайдушну стрілянину.
Пригадує, що була пізня осінь, стояла тепла, суха погода. Потім довідався, що одна сотня, вирвавшись з кільця, рушила, за наказом командира, у бік Садок. Другий сотник повів своїх бійців у новоставські долини. Ще одна сотня з Биковець прорвалася, як зараз кажуть, до «Зірки», на рівнину дедеркальських полів. Гарнізонці виїхали на автомобілях і, скориставшись відкритою місцевістю, розстріляли повстанців, яким не було де сховатися.
Як розповідає Михайло Кукуріка, практично все поле було вкрите могилами. Десь ночами хоронили загиблих, бо ніхто цього не бачив. Потім таємно почали забирати вбитих – невідомо хто і куди. А три могили на роздоріжжі біля Калитки стояли дуже довго – аж до того часу, коли міцно утвердилися колгоспи. Їх доглядали – на могилах росли квіти. Потім ці захоронення зникли. Або зрівняла їх із землею радянська влада. Або відійшли ті, хто ними опікувався.
У лісі, за монастирським скитом, ближче до Мізюринець, хтось поставив три хрести. Чи є вони там зараз, пан Михайло не знає. 85-річний вік не дає змоги вести такий активний спосіб життя, як раніше.
Але згадує ще про одне поховання: воно було поблизу тодішніх хуторів, у районі місцини, яку називали «Жидівське», недалеко від «Гаївки». Вже коли працював обліковцем у колгоспі, то якось поцікавився у лісника, родом із Збаражчини. Він відповів: то якийсь невідомий бандерівець.
Через кілька років, ще за радянської влади, проїжджаючи повз те місце на мотоциклі, побачив, що могила обнесена залізною огорожею. Стоїть великий дерев’яний хрест. На ньому – табличка із написом: «Михайло Ковальчук».
Знову почав цікавитися у тих, хто мешкав поблизу, хто впорядкував могилу? Почув, що приїздили з Рівненщини близькі воїна УПА. «А як вони дізналися про його поховання?» – запитую. Виявилося, що цей чоловік тут, на хуторі, лежав на горищі, хворий на тиф. Він пережив облаву, коли штрикали солому, якою був накритий. Його лікував, доглядав господар, два сини якого теж були в УПА.
На жаль, не знає пан Михайло їхніх імен – це було досить далеко від Турів, як для малого хлопця. Коли почав одужувати, то якось вранці, тоді було тепло, сказав, що вийде в ліс і подихає цілющим повітрям. Потрапив під облаву – так і загинув.
Не знає, можливо, і досі там є його могила. Правда, пам’ятає, коли бачив її останній раз, то хреста вже не було, огорожі – теж. Як говорить мій співрозмовник, він знає і може показати місця, де були захоронені повстанці УПА.
Михайло Кукуріка – то є справжня енциклопедія історії Турів та околиць. У його пам’яті зберігається безліч епізодів жертовної боротьби повстанців за волю України з дуже потужним, підступним і безжальним ворогом.
