Шумчанка Тетяна Каліжук майже півтора року живе у невідомості. Вона – дружина зниклого безвісти на війні Героя, захисника. Жінка не втрачає надії на те, що її чоловік живий і таки повернеться додому. Вона зверталася до різних структур, консультувалася з юристами, спілкувалася із побратимами чоловіка, моніторить різні групи у соцмережах… Та виховує чотирьох дітей, для яких тепер стала і мамою, і татом.
Тетяна родом із Шумська, її чоловік Володимир – із Рохманова. Познайомилися на дискотеці, вони часто бували в одній компанії. Зрозуміли, що закохалися, та вирішили побратися. У подружжя народилося четверо діток: три синочки та донечка.
Двоє синів, Віталій та Олексій, навчалися у Збаразькому військовому коледжі. Віталій – спортсмен, був чемпіоном по області з вільної боротьби, займав призові місця. Зараз він захоплюється грою у футбол. Хлопець після закінчення коледжу хотів навчатися у структурі МВС, та не склалося. Мав намір подавати документи у рекрутинговий центр бригади «Азов», який запрацював у Львові. Але Тетяна переконала сина не робити цього, адже після того, як батько зник безвісти, Віталій – найстарший у сім’ї чоловік, підтримка для мами.
Другий син Олексій після закінчення Збаразького військового коледжу вступив у військову академію ім.Петра Сагайдачного у Львові. Юнак – четвертокурсник. Зараз перебуває у Дніпрі на полігоні, виконує обов’язки інструктора.
Син Вадим цьогоріч закінчив ДНЗ «Шумське ПТУ», отримав спеціальність кухаря.
У сім’ї Каліжуків зростає 11-річна Богдана, так у родині назвали донечку, яку дуже хотіли. Дівчинка займається легкою атлетикою у Шумській ДЮСШ, займала призові місця, дуже любить тваринок.
– Як тільки ми одружилися, спочатку хотіли хлопчика. Народився Віталій, – зізнається Тетяна. – Потім ми дуже мріяли про донечку, особливо, чоловік. Ось такий у нас розпочався довгий шлях, поки таки народилася наша Богданка – Богом дана. Хоча мали назвати Ангеліною, тобто ангеликом.
Володимир Каліжук 15 років працював на хлібозаводі. Це було до війни. Потім почали підростати діти, грошей треба було більше, і Володимир почав їздити на заробітки за кордон. У 2014 році приїхав додому, пішов працювати на будівельну фірму у Шумськ.
– Коли розпочалася повномасштабна війна, Володимир мав накладений гіпс на руці, – пригадує дружина Тетяна. – Сам його зняв і пішов у військкомат, записався добровольцем. Це був понеділок. А вже у п’ятницю, 4 березня 2022 року, його мобілізували у Національну гвардію України. Тоді їх забрали 22 чоловіки з Шумська. Довгий час знаходився у Новодністровську. 27 лютого Володимир мав їхати додому у відпустку, але день перед тим його відправили на Харківщину, звідти – у Бахмут.
Останній раз Володимир пішов на позицію 18 лютого, через три дні мав повернутися, але зник безвісти. Коли востаннє спілкувалися, Володимир казав: напевне, це буде наша остання розмова.
Так і сталося. 8 березня 2023 року Тетяні принесли сповіщення про те, що її чоловік зник безвісти у Бахмуті.
– Я була у розпачі, не знала, до чого взятися. Постійно плакала, хвилювалася, як буду жити далі, як даватиму раду, як ставитиму на ноги чотирьох дітей. Тоді мені приснився чоловік. Володимир запитав: «Ти що, мене похоронила?». Відтоді взяла себе в руки і живу надією, що чоловік живий, адже його тіла не виявили. Донечці Богданці теж часто сниться тато.
Надіється на повернення з війни сина і мама Володимира. Їй пішов восьмий десяток. Мешкає сама. Не дочекався сина тато, який хворів. Батько недавно помер, хоча до останнього вірив, що побачить Володимира.
Цьогоріч подружжю Каліжуків мало б виповнитися 23 роки спільного життя. Пригадує Тетяна, як на 21-шу річницю Володимир приїхав у відпустку і подарував їй великий букет квітів.
Тримає жінка чималу господарку: свиней, качок, кролів, курей та ін. Каже, що праця допомагає, відволікає від тривожних думок.
Живе добрими спогадами та опікується дітьми. А ще рятує молитва. У серцях Тетяни та рідних жевріє надія на те, що Володимир живий. Можливо, він у полоні.
Війна – страшна річ. Вона забирає життя і ставить часто перед нелегким вибором. Важко втрачати рідних, але ще важче жити у невідомості. То ж нехай Бог дасть сили цій родині тримати на своїх плечах нелегку життєву ношу. І вірити. Бо віра – це те, що не дасть занепасти духом.
