Через жорстокі обстріли України російською армією багато родин залишили свої домівки й вирушили на захід. Наш Шумський край теж став одним із центрів Західної України, куди приїхали переселенці.
Під час евакуації Ольга Гарбар потрапила сюди із Макарова, що під Києвом. Ніколи не думала, що колись доведеться залишати свій затишний будинок у центрі міста і рятуватися від війни.
Ольга розповідає, що у перші дні війни у Макарові було спокійно. Час від часу мер міста повідомляв у соцмережах про тривогу. Здавалося, що загрози життю немає.
– 27 лютого гелікоптери почали літати дуже низько та висаджувати десант, – пригадує жінка. – Наступного дня ми почули дуже довгу тривогу. Через вікно я побачила російські танки. Перший зробив постріл у небо – це означало, щоб дали дорогу.
Ольга з чоловіком швидко спустилися у погреб. Згодом через прочинені двері побачили, як біля їхнього будинку зупинилася колона танків. У той день біля їхньої оселі переїхали більше триста одиниць військової техніки ворога. Ця колона розтягнулася на 5 кілометрів.
– Було дуже страшно, – розповідає Ольга. – Після цього, ми ще пів години сиділи у погребі, ніяк не могли оговтатися.
Коли подружжя вийшло на подвір’я, пилюка ще стояла стовпом. Вийшли на дорогу, а там після такої колони військової техніки, асфальту вже не стало.
Російська техніка зруйнувала і центр міста. Щодня лунали вибухи.
– Мій будинок зранений осколками, кулями, немає світла, – каже Ольга Гарбар. – Якось я вийшла з погреба, щоб приготувати суп. Стою, нарізаю гриби, як раптом біля мене просвистіла куля. Вона влетіла через вікно, пройшла через дві стіни, далі – через двері, і тоді впала на підлогу. Це було жахіття, адже куля запросто могла влучити у мене.
Жінка тепер щодня згадує слова своєї бабусі: «Аби ви діти не знали, що таке голод і що таке війна».
Усе частіше лунала сирена – доводилося довго сидіти у погребі, не доїдати. Добре, що мали консервацію та картоплю – ними і рятувалися. Бо магазини були розбиті, зв’язок не працював.
Коли біля нас о шостій годині ранку почала горіти швейна фабрика, я не витримала і сказала чоловікові – втікаймо куди-небудь, – розповідає Ольга про пережите. – І тоді ми вирішили піти до моєї знайомої бабусі. Там було трохи спокійніше, хоча теж чули постріли, вибухи. Бабуся спочатку не хотіла приймати до себе, нарікала, що немає їжі, але таки погодилася.
Тоді на сполох забила донька Ольги, Ірина, яка мешкає у Києві. Батьки довго не виходили на зв’язок (через відсутність електропостачання не було де зарядити телефони). Вона обдзвонила усіх волонтерів, і ті, зрештою, знайшли будинок батьків, але їх там не виявилося, бо ж на той час уже знайшли прихисток у бабусі.
Чоловікові Ольги таки вдалося зарядити телефона у сусідському будинку. Тоді донька і додзвонилася до батьків. Просила, аби ті їхали з міста. Повідомила, що завтра від будинку культури буде їхати автобус.
Ольга ніяк не могла дочекатися ранку.
– Ми дуже довго їхали до Житомира, – пригадує жінка. – Автобус був побитий. Дорогою спостерігала, наскільки зруйнований Макарів – вирва посеред міста, де впала бомба, снаряд влучив у хлібозавод, 13 людей загинули. По трасі бачили танки. До речі, цей автобус їздив за людьми до Макарова і вдруге, коли повертався, його обстріляли.
У Житомир їх привезли до ресторану «Маріо», там нагодували, бо люди були дуже виснажені. Після цього мали визначитися, куди поїдуть. Одних відправили на поїзді до Львова, інших, на автобусі, до Івано-Франківська та Рівного.
– Ми вирішили їхати у Рівне, адже у чоловіка є знайомий на Шумщині. Той їх зустрів у місті, і біля першої ночі приїхали до Потуторова. Поселилися в оселі багатодітної сім’ї Пасічників. Ця родина прийняла нас, як своїх. Нагодували, постелили ліжка. Не можу підібрати слів, аби висловити вдячність цим людям.
Зараз жінка перебралася ближче до Шумська і тимчасово оселилася у Брикові.
Пані Ольга зіткнулася ще з однією проблемою. У 2020 році її прооперували. З того часу без ліків не живе. А вони якраз закінчилися.
– Я звернулася у Шумську лікарню. Мене оглянув сімейний лікар, керівник центру первинної медико-санітарної допомоги Юрій Тхорик, виписав ліки. Особисто передзвонив до директора центру надання соціальних послуг міської ради Світлани Скибіцької. Моє питання вирішили буквально за пів години. Деякі ліки надали з гуманітарної допомоги. Решту отримала в аптеці ПП Марії Макаревич. Я приємно здивована, адже за це з мене не взяли жодної копійки.
Жінка каже, що вражена порядністю, щирістю та професіоналізмом цих людей.
Коли жінка розповідала свою історію, по щоках котилися сльози, адже за ці дні довелося багато пережити.
Пригадує, як там, у Макарові, на Масляну, у хаті була лише склянка борошна і вода. Приготували млинці, їли разом і плакали. А чоловік заспокоював дружину: «Нічого Олю, наступного року ці млинці будемо їсти з ікрою».
Або, як закінчувався корм для тварин, і Ольга видавала його домашнім улюбленцям, собаці та котику, по декілька штучок.
Жінка вірить, що мине небагато часу, і в Україні запанує мир. І вона зможе повернутися до рідного Макарова, що місто відбудують. Але переконана, що ніколи не забуде того, що довелося пережити, тих нелегких випробувань, які випали на її долю, як і на долі мільйонів українських жінок.
