Володимир Пархом’юк з позивним «Волоха» з липня минулого року освоїв професію парамедика. Правда, опановувати правила надання першої медичної допомоги чоловікові довелося уже під час війни.
Володимир родом з Кордишева, 26-ий рік проживає у Мировому у зятях. У мирному житті їздив на заробітки за кордон. Ніколи не уявляв, що матиме справу з медициною.
Повномасштабна війна змінила життя чоловіка – 25 квітня Володимир Пархом’юк пішов служити у роту охорони у Шумську. Коли набирали добровольців у 24-ту окрему механізовану бригаду імені короля Данила, Володимир виявив бажання там служити, і вже у травні потрапив до Яворова. Пригадує, разом з ним з Шумщини було ще біля тридцяти земляків. Тоді Володимира призначили стрільцем-санітаром взводу. А вже через тиждень пішов на курси бойового медика.
– Коли формували роти, нас запитали: чи є такі, хто не бояться крові, можуть зробити перев’язку. Всі мовчали. Тоді мені стало шкода хлопців, – каже Володимир. – І я зголосився. Чотири тижні освоював ази медицини. Я отримав міжнародний сертифікат парамедика.
У червні Володимир поїхав на полігон у Гвардійське Дніпропетровської області, де проходили злагодження. І вже 7 липня вони виїхали на бойове.
– Туди ми не потрапили, а приїхали у Часів Яр під Бахмут, де перший раз нас розбили. Тоді прилетіли три ракети. Це було 9 липня, 21.10 год. Був поранений начмед батальйону, і з 12 липня по 1 грудня мене призначили виконувати його обов’язки. А з грудня я – заступник начальника медичного пункту.
Володимиру разом із побратимами доводилося перебувати у Дружківці, що на Донеччині. У серпні-вересні вони дислокувалися на Херсонському напрямку, жили у посадках. Потім – на східному. Тут їх розмістили по будинках. Останніх два місяці обороняли Бахмут.
– У чому ж полягає завдання парамедика? – запитую.
– У наданні первинної медичної допомоги під час і після бою, – каже Володимир. – Під час евакуації я маю вивозити поранених, загиблих з поля бою, надавати допомогу в дорозі пораненим аж до їх передачі на стабілізаційний пункт.
– Який етап під час евакуації пораненого найскладніший?
– Під’їхати до позиції так, щоб не було обстрілів, довезти бійця живим, а потім – передати його. А найскладніше те, коли, очікуючи, думаєш: «Добре, якби не було поранених, щоб усі воїни вийшли із бою живими-здоровими».
Евакуацію проводимо, переважно, у темну пору доби. Часу – максимум до 2 хвилин і відразу треба втікати назад. Здебільшого поранення – осколкові, мінно-вибухові. За час, відколи на фронті, втратив багато побратимів.
Під час відведення Володимир проводить навчання по бойовій медицині, адже щоразу прибувають нові військові. Розповідає, що й не злічити, скільки разів на його руках хлопці навчалися, як правильно поставити катетера.
Що стосується медичного забезпечення, то тут Володимир Пархом’юк співпрацює з волонтерами по всій Україні. Каже, що ліків вистачає. Аптека «Подорожник» подарувала їм на медичний пункт автомобіля «Швидкої допомоги».
Володимир розповідає, що коли вперше потрапив на схід і побачив місцевий побут, то його здивували старі будинки, меблі. Каже, що було таке враження, ніби повернувся у дитинство – там час зупинився десь у 70-их роках.
Бойовий медик щодня старався телефонувати рідним – мережа дозволяла. На Володимира удома чекають дружина, син, дочка та маленька онучка Софійка. Нещодавно чоловік побував удома. Це була його перша відпустка, якраз на свій ювілей – 50-річчя.
Володимир нікого не повідомив, що їде додому на кілька днів – тим самим зробив сюрприз рідним.
«Дідусько» так лагідно називає його онучка Софійка. У період відпустки дівчинка від Володимира не відходила. Навіть уночі запитувала, чи є її дідусько. Софійка каже, що піде до дідуська, допоможе перебити йому усіх орків, щоб назавжди приїхав додому дідусько.
– Чи важко їхати назад, до побратимів, адже тут любляча сім’я, усе рідне, своє? – запитую.
– Ні, – чую у відповідь. – Я думками вже там, навіть не перемикався з бойового настрою. Та й за такий короткий термін це неможливо зробити. Я знаю, що потрібно повертатися. А тут будемо тоді, як закінчиться війна.
За вагомий особистий внесок у захисті територіальної цілісності України Володимир нагороджений подякою. Має звання «молодший сержант».
Пів року не бачився Володимир зі своїм племінником Іваном Шевчуком, який теж боронить Україну від російського агресора, та зрештою чоловіки зустрілися у Краматорську.
А ще – з фронтменом гурту «Океан Ельзи» Святославом Вакарчуком, який від початку війни їздить містами України, зокрема, й тими, де ведуться бойові дії.
4 жовтня лідер гурту дав концерт для військовослужбовців, тим самим підтримав бойовий дух українським захисникам. Володимир має з ним фото.
За декілька днів мине рік, як відбулося повномасштабне вторгнення російського окупанта в Україну.
Володимир Пархом’юк каже, що військовослужбовці позитивно налаштовані на Перемогу. Відступати нікуди – ми на своїй землі.
