Постать 95-річного Григорія Ковбасовського справді епічна для Великих Дедеркал. Цього поважного чоловіка, над яким не дуже-то мають владу роки, знають чи не всі в селі та в околицях. У Дедеркалах він з 1954 року.
Відразу після закінчення Бучацького ветеринарного технікуму приїхав другим фельдшером, у тоді ще Великодедеркальську районну комунальну лікарню. Але до цього він з 16 років життя пережив такі митарства, що на основі них можна поставити драматичний фільм.
…Травень 1941 року. 15-річний Григорій закінчує семирічну Лепесівську школу, неподалік Ямполя. Через місяць – війна. На початку липня – окупація. Допитливий та охочий до знань Гріша недовго навчається в агрономічній школі при німцях. Переломною датою у його подальшому житті, принаймні, на цілих 8 років, стало 10 червня 1942 року.
Був сусідньому селі, коли «сарафанне радіо» принесло тривожні вістки. Німці забрали в Лепесівці його рідну, на 2 роки старшу, сестру Пашу на примусові роботи у фатерлянд. Проте дівчина втекла до знайомих у Радошівку.
Окупанти, не довго роздумуючи, замість неї забрали 46-річного батька Івана. Дружина Явдоха спорядила чоловіка скромним чемоданчиком у невідомість і вже навіть попрощалася. Та 16-річний підліток встиг дістатися до станції і погодився їхати у рейх замість тата.
Розповідає, що найбільше боявся, як сам даватиме раду трьом коням, які були у них у господарстві. Отож, глава сім’ї залишився, а Грішу повезли, разом з іншими українцями, невільно трудитися на ворога.
Через якийсь час потяг зупинився у Східній Прусії. Юнака вибрала дружина бауера, у якого було понад 300 га землі, корови, свині, трактор. Німці прийняли чужинця зичливо. З посмішкою пригадує, як сміялися з його сільських звичок – обідали за спільним столом, а українець був привчений їсти вдома з однієї миски, а тут йому доводилося освоювати індивідуальну тарілку. Разом з ним працювали на господаря-прусака двоє полонених французів, яких замикали на ніч, та поляк з полячкою.
Хлопцеві не давали важкої роботи в полі – чистив корівники, свинарники, возив молоко на станцію. Через якийсь час почали довіряти – в неділю, без нагляду, впускали гуляти до ставка неподалік.
Проте треба було у неділю, за графіком, чергувати біля бочки, у якій варили їжу для бауерської живності. Саме це стало причиною його дальших злопихань. Через якийсь час в Андріка, так звали німецького господаря, з’явився ще один наймит – юний молодший лейтенант червоної армії Юрко Єрмалаєв. Його взяли в полон, коли той загубився під час безладного відступу військової частини. Пристав до дівчини, прагнучи пережити скрутні часи.
Старший поляк почав встановлювати «дідівщину» щодо молодших. Після того, як кинувся на них з вилами, Гріша та Юра дали добрячу відсіч – не знати, чи живий залишився. Злякалися, набрали продуктів і кинулися утікати. Через три дні їх випадково впіймали цивільні німці.
Григорій потрапив на невеличку хімічну фабрику на околиці Берліна. Виробляли мило та адолін. Умови, режим – гірші, аніж у селі. Харчування – кава зранку, маленький шматочок маргарину, 300 грамів хліба червонуватого кольору та незвичного смаку, тарілка супу на обід – хоч за раз з’їдай, хоч розтягуй до вечора.
Поступово східні робітники пристосувалися до важких умов. Щоб вижити, почали нелегально виготовляти мило, а із залізничної станції, куди відвозили готовий товар, таємно привозили картоплю – домовлялися, крали, адже всюди працювали наші люди. Вранці приходили раніше на роботу – варили на пару картоплю, таким чином підгодовувалися. Якось німець-майстер застав Григорія за виготовленням мила. За таке можна було потрапити в концтабір. Проте хлопцеві надавали ляпасів і нагримали, щоб більше таким не займався.
Після Сталінграда умови утримання гастарбайтерів пом’якшили – почали відпускати в місто з умовою, щоб на одежі був відповідний знак. Та тільки-но виходили за браму фабрики – відразу знімали його.
За три роки трудового рабства один раз отримав посилку від батьків. Познайомилися із дівчатами із сусідніх бараків. Траплялися випадки, що створювали неофіційні сім’ї – хоча жили окремо.
У 1943 році посилилися бомбардування союзників. Американці бомбили Берлін лише вдень – тисячі бомбардувальників на великих висотах скидали бомби на столицю гітлерівської держави. Бачив візуально, як летіли до землі авіабомби. Їхню фабрику, яка була розташована за межами Берліна, до пори до часу не зачіпали бомбометання. Англійські льотчики, навпаки, здійснювали нальоти на Берлін лише вночі. Якось кілька бомб впало на територію фабрики. Сидячи в бомбосховищі, почули сильний глухий удар – це впала заводська труба.
Радянські літаки хмарами, на низьких висотах, летіли на головне місто нацистів вже перед самим штурмом Берліна. Після відпрацювань, піднімалися уверх і поверталися до аеродромів базування.
Червона армія звільнила їх 20 квітня 1945 року. Пам’ятає, як кілька російських солдатів перейшли через подвір’я і рушили далі. Натомість, з’явився офіцер з гармошкою і почав вигравати на музичному інструменті. Замість того, щоб відпустити остарбайтерів додому, їх відразу мобілізували в армію. При цьому, запитали, хто що вміє робити.
Переоцінивши свої сили в пізнанні німецької мови, Григорій Ковбасовський, разом з двома своїми товаришами з Волині, вирішив спробувати себе військовим перекладачем. Побачивши рівень перекладання, їх швидко відправили назад. Служив у мінометній батареї навідником. Правда, війна вже закінчилася, і бойових дій не було. Перекинули їх в Борисів. У білоруському місті все зруйновано, тому доводилося власними руками відбудовувати навіть житло. Умови були гірші, аніж у Німеччині. Його військову частину готували до відправки в Маньчжурію – на війну з Японією. Лише її блискавичне закінчення позбавило Ковбасовського участі фронтовика. Згодом перевели у трудову військову частину.
– Стояли ми під Брянськом. Обслуговували артилерійську базу. Закінчився спирт, яким протирали, відповідно до технології, підривники в артснарядах. Офіцер викликав мене і дав документи, щоб отримати у Москві 20 літрів спирту. Дістався поїздом, на цей раз, вже до столиці Радянського Союзу, знайшов адресу. Але сказали почекати до завтра. Щоб не втрачати час, попросив дівчат-військовослужбовців провести мене на Червону площу. Дуже хотів побачити Леніна. У пам’яті, як охорона змусила викласти все з кишень, як спускався вниз, в глибину мавзолею.
Успішно доставивши спирт у військову частину, від командування отримав 5 днів відпустки, – легко згадує давно минуле Григорій Іванович. – Попросив, щоб відпустили на батьківщину, в Лепесівку. Два дні на дорогу, три дні вдома. Там не був 4 роки. Прийшов до брата Якова вже вночі, сім’я спала. Стукаю. «Хто?» – питають. «Гріша» – відповідаю. Оце була радість. Переночував у них, наступного дня така ж радісна від несподіванки зустріч з батьками.
А далі – знову армія, аж до 1950 року. Перед демобілізацією розмінували Калузьку область. Був при цьому підривником. Перед звільненням присвоїли звання старшого сержанта. Уже згодом, через десятиліття, намагався дістати з архівів підтвердження того, що брав участь у розмінуваннях – це дало б мені можливість отримати статус учасника бойових дій. Але в тій частині збереглися лише списки офіцерського складу.
Ще будучи в армії, знову почав задумуватися – куди піти вчитися. Сестра Паша надсилала йому шкільні підручники з різних предметів. Після роздумів вирішив вступати у Бучацький ветеринарний технікум. Ветеринаром працював чоловік сестри – це і вплинуло на остаточний вибір. Чотири роки – і молодий спеціаліст на роботі.
Перед випуском одружився зі своєю Любою. У подружжя народилися діточки. У 1955 році – Оксанка, через півтора року – Андрійко. Молода сім’я змінила кілька тісних однокімнатних квартир, доки отримала новозведений «фінський» будиночок, у якому пройшло їхнє спільне життя. Одного року не вистачило до золотого весілля – відійшла у засвіти дружина.
Багато часу забирала праця у лікаря Ковбасовського. Адже заочно почав здобувати вищу освіту у Харкові, закінчив – у Львові. Крім основної роботи, потрібно було виконувати різні доручення партійних органів.
Застав на початках фельдшерування ще кінну упряжку, згодом одержали легковика. На роботу і з роботи ходив пішки – по кілька кілометрів туди і назад. Ветлікарня Великодедеркальського району тоді розташовувалася у добротній польській будівлі.
Згодом, будучи керівником, побудував нове приміщення лікарні – теж в Малих Дедеркалах.
Якось, при спілкуванні з добрим приятелем, досвідченим мисливцем Степаном Теслюком, отримав пропозицію приєднатися до братства полювальників. Так прилучився чи не до головного захоплення у житті. Здобув повагу та авторитет у місцевих мисливців. На заслужений відпочинок пішов, як і належить, у 60 років. А полювати, – каже, – ходив ще декілька років тому. Зараз вже ні. Підводять ноги – даються взнаки десятиліття роботи у гумових чоботах, у такому ж взутті ходив на звіра та качок. Свою мисливську зброю – рідкісну рушницю французького виробництва – подарував зятеві Богдану.
Вже 18 років, як живе сам, без дружини. У 95 років сам дає собі раду, твердо відкидаючи намагання рідних, які наполягають на догляді. Коли завітав до його оселі, там смачно пахло – господар саме готував борщ.
…Так сталося, що під час війни згоріли в хаті його документи. Коли був в армії, ніхто не вимагав свідоцтва про народження. А коли настав час вступати, виникла у цьому потреба. В Ізяславі знайомий посприяв у виготовленні нової метрики. Без погодження з Григорієм швидко записали дату – 13 квітня. Так і пробув аж до пенсії з таким днем народження.
Але мама розповідала, що він народився, коли овес жали. А це у нашій місцині – серпень – пізні жнива. Будучи пенсіонером, змінив місяць народження на 17 серпня.
Наша тригодинна розмова з цим позитивним чоловіком проминула як п’ять хвилин. Зрозумів, що головний секрет його довголіття – велике життєлюбство.
