Уперше до Ожоганичів я потрапила у грудні 2014 року. Родина переїхала сюди з Донеччини, рятуючись від війни, яка уже тоді тривала на сході країни. Дуже переживали за долю своїх п’ятьох діток – тоді ще школярів Івана, Марії, Яна і зовсім крихітних Софійки та Надійки.
Фото з архіву, грудень 2014 рік
Удома застала тоді маму з дітками, бо тато Юрій працював оператором котельні у НВК, і якраз був на зміні.
Навіть у страшних снах не снилося, що через вісім років Шумщина ховатиме цього чоловіка, який приїхав сюди, щоб захистити свою родину, а сам загинув, боронячи Україну від російського окупанта.
Ожоганичі – справжні патріоти. Саме на таких, як ця родина, зростатиме майбутнє України. Адже ще тоді, коли мешкали у Волновасі, на Донеччині, їхню україномовну сім’ю вважали «бандерівською». Але Катерина та Юрій продовжували розмовляти рідною мовою і діток до цього привчали.
Плекали родинне гніздечко, давали собі раду, доки на Донеччину не прийшла війна.
Коли під вікнами будинків почали лунати постріли, проукраїнське населення Волновахи стало масово виїжджати в інші регіони нашої держави.
Сім’я Ожоганичів теж залишила Волноваху. Хоча самі родом з Черкащини, приїхали до Тернополя, де нікого не знали.
П’ять діб мешкали у готелі. На щастя, допомогли місцеві волонтери, які знайшли в інтернеті оголошення про те, що на Шумщині є будинок, який господарі пропонують для переселенців з Донеччини та Луганщини.
Ось так закинула доля родину Ожоганичів у Потуторів. Пані Катерина розповідала тоді, як гарно прийняли їх у селі, огорнули увагою, допомогли. Родина обжилася, підростали діти. Сім’я швидко пустила своє коріння у Потуторові, і вже й гадки не мали звідси виїжджати.
Здавалося, пережите залишилося у минулому, попереду – мирне сільське життя з усіма його клопотами.
Юрій Ожоганич, фото зі сторінки Катерини Ожоганич у соцмережах
Але війна знову нагадала про себе – до війська мобілізували чоловіка Юрія. Не ховався, не шукав причин не йти на війну. Тим більше, що знав про неї не з екранів телевізора, а на власні очі бачив пекельні події у Волновасі.
Після того, як відслужив необхідний термін, вдома не залишився, підписав контракт і далі захищав свою державу.
З перших днів повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року Юрій пішов боронити рідну землю. Служив командиром протитанкового артилерійського взводу – старший офіцер на протитанковій артилерійській батареї протитанкового артилерійського дивізіону.
І тут – сумна звістка, яка чорним крилом накрила родину, Потуторів та усю Шумську громаду – захищаючи Україну від російського окупанта, загинув старший лейтенант Юрій Ожоганич, 1972 року народження.
Юрій та Катерина виховали своїх дітей справжніми патріотами – сьогодні двоє синів, Іван та Ян, також боронять нашу землю у лавах Збройних сил України.
Пригадую, як вдруге побувала у цій родині у серпні 2019 року. Якраз напередодні Дня Незалежності України приїхала сюди, щоб поспілкуватися із найстаршим сином Ожоганичів – Іваном, який тоді повернувся із АТО.
Фото з архіву, серпень 2019 рік. Іван Ожоганич з мамою Катериною
Власне, приклад батька та бажання змінити щось у цій державі спонукали його до цього. Після випускного однолітки хлопця переймалися вступною кампанією до вузів, планували майбутнє. А Іван Ожоганич подорослішав в одну мить – війна на сході боліла йому. Тому твердо вирішив – підпише контракт і піде захищати Україну. Це було у 2016-му, потім повернувся додому, та згодом вирішив служити далі. У 2021-ому на захист батьківщини став його молодший брат Ян.
Востаннє зі своїм коханим чоловіком, з яким у любові та повазі прожили 25 років, Катерина розмовляла 20 листопада. А вже 25 листопада ми втретє приїхали у цю родину – провести в останню земну дорогу Героя Юрія Ожоганича.
Подружжя Ожоганичів, фото зі сторінки Катерини Ожоганич у соцмережах
Шумчани зустріли тіло загиблого Героя живим коридором на колінах. Віддали йому останню шану.
Прощалися із батьком двоє синів і троє донечок. Востаннє торкалася до рідного обличчя дружина Катерина. Востаннє бачили рідні риси і не вірили у те, що тата і чоловіка уже немає поряд. Що він уже поповнив небесне військо. Що відтепер сини стануть для мами та сестричок опорою.
Бережи їх, Боже, на війні, щоб вони живими і здоровими повернулися у рідну оселю. Щоб жити, щоб шанувати пам’ять про батька, який загинув, боронячи свою державу, свою сім’ю, усіх нас.
