Уперше за довгі роки журналістської роботи мені доводиться писати про людину, з якою не те, що не зустрічалася особисто, а навіть не розмовляла по телефону. Справа в тому, що інтерв’ю у цього чоловіка, який, через війну, змушений був залишити рідну домівку, пішки пройти майже 250 кілометрів і потрапити на Шумщину, узяв мій колега Володимир Гаврилюк. Але написати не встиг, бо отримав повістку і був мобілізований. Як тільки з’явилася можливість, переслав мені аудіозапис розмови.
Почали стріляти по будинках
Віктор Чайка народився у Запоріжжі. Але згодом доля закинула його на Херсонщину. Мав власне помешкання у Приморському на Скадовщині. Саме звідси проліг його шлях у наші Биківці.
З першого дня повномасштабної війни через їхнє село вирушили російські колони із окупованого Криму на Херсон та Миколаїв. Місцеві мешканці знищили кілька одиниць ворожої техніки, поціливши у них «бандерівським смузі» («коктейлями молотова»). росіяни у відповідь почали стріляти по будинках у Приморську.
Тут окупантів ніхто не чекав
Чоловік розповідає, що ніхто окупантів тут не чекав. Були, правда, такі, хто підтримував їх, але то одиниці.
– У нас є невеличкий базарчик, де торгують бабці. Одна жіночка кинулася зустрічати окупантів, яблучками їх пригощала, то їй після того мало автомобіля не спалили, – розповідає Віктор Чайка. – Десь 15 березня зібрали голову громади, селян і кажуть – виходьте на посівну. Хлопці послухалися, вийшли у поле, а вони давай техніку обстрілювати. Трактористи розбіглися, хто куди, а ті уркагани, інакше не можу їх назвати, позливали собі дизпаливо. Тому наші люди їх дуже погано прийняли.
Будинок чоловіка знаходиться біля траси, тому всі події відбувалися у нього на очах. Так тривало майже місяць. Потім над Приморським почали літати ракети.
У той час, коли ворог почав зазнавати нищівних ударів у Чорнобаївці, техніку стали перетягувати у Скадовськ – на злітні смуги. А Приморське – по дорозі. Над будинком почали літати ракети, і чоловік вирішив залишити рідну оселю і рятуватися.
Вимушена мандрівка
21 березня Віктор Чайка вирушив із села. Із собою взяв тільки сумку, де мав деякі речі, щоб переодягнутися. З Карги (стара назва Приморського) 12 кілометрів ішов пішки до Скадовська, звідти – 40 кілометрів до Голої Пристані. Потім – 25 кілометрів до Олешки – там знаходиться єдина пустеля у Європі. Звідти – на Херсон, трохи повернувся назад, зробив коло. А потім – на Берислав, у бік Нікополя.
По дорозі зустрів ще двох чоловіків, разом заночували у Новокаїрах – місцеві люди впустили до себе надвір. Адже із сьомої години вечора до о пів на восьму ранку іти до траси не можна – стріляють без розмов. Тому під час такої вимушеної подорожі Віктор Чайка не раз мусив заночовувати у кущах, шукаючи для цього якесь непримітне місце. А зранку встав, взяв сумку – і в дорогу.
У безпечне місце
Майже 250 кілометрів пройшов пішки за п’ять днів, аж доки зустрівся з українськими військовими.
– 26 березня разом з попутниками ми дійшли до Нововоронцовки – там закінчується Херсонська область і починається Дніпропетровська. Нам сказали, що є ще один ворожий блокпост, а вже наступний – наш, український. Переночувавши у полі, ми спустилися на берег Дніпра і вирушили в дорогу. Пройшли десь півтора кілометра, як почули вистріли, – розповідає Віктор Чайка. – Ми полягали і десь з пів години перечікували. Як тут під’їжджає бронемашина. «Вилазьте», – кажуть. А ми голови повиставляли, не знаємо, що робиться. А то, виявляється, бій був, і українські війська визволили Нововоронцовку, вибили звідти ворога. Ми виходимо, а то наші»! Вони нас на машину – і швидко вивезли з села у безпечне місце. Мої попутники на Кривий Ріг вирушили, а я дійшов до дамби, а тудою, виявляється, проходити не можна, не пропускають. Повернувся назад у Мар’їнку, звідти переїхав на Кривий Ріг, далі – у Дніпропетровськ, потім – у Запоріжжя. А там якраз комендантська година – від п’ятниці до понеділка. Хлопці-поліцейські завезли мене у центр-прихисток. А в понеділок вранці нас вивезли на поїзд.
На Шумщину
Так чоловік потрапив до Тернополя. Волонтери дали йому номера, як виявилося, соціальної служби Шумської громади. Зателефонував, а директорка Світлана Скибіцька каже: «Приїжджайте, приймемо».
– Спочатку за мною приїхав Саша Гук (пастор церкви християн віри Євангельської – авт.). Я там помився, поїв. Але наступного дня пішов у міську раду і кажу до Світлани Анатоліївни: «Дайте мені якусь роботу, бо я не можу просто сидіти». З цим важко було, то я кажу: «Відправте тоді у село, там я собі роботу завжди знайду». Так і потрапив я у Биківці.
Онучка просила когось прихистити
Биківлянка Тетяна Гаврилюк сама родом з росії. Але у далекому 1978 році потрапила на Шумщину – сюди її, дев’ятнадцятирічну дівчину, привіз чоловік. Приїжджав у їхнє село на заробітки, там і познайомилися.
Зараз діти, а їх у Тетяни Миколаївни троє, розлетілися з рідного дому, тому мешкає сама. Старший син, Олександр, який проживає у Биківцях, захищає Україну на Сході. Як тільки оголосили мобілізацію, уже наступного дня зателефонував і каже: «Мамо, я завтра іду у військкомат, я так вирішив». І зять теж у війську. Ще один син, Сергій, проживає із сім’єю у Тернополі. Обоє з дружиною – глухонімі, розмовляють з допомогою жестів. Як тільки розпочалися події 24 лютого, його донька Діанка (дякувати Богу, дівчинка здорова) приїхала до бабусі у Биківці. Тут навчається онлайн.
– Для цього ходить до моєї доньки Марії, бо там є інтернет, – доєднується до розмови Тетяна Гаврилюк. – Її сім’я прихистила у себе сімох біженців. А ще онучка постійно по телевізору такі сюжети переглядала. От і почала мене просити: «Бабусю, давай когось приймемо. У нас кімната є вільна». Діанка хотіла, щоб якісь діти були. Я хвилювалася, обдумувала. А тут наша Андріївна (помічник старости Надія Мартинюк – авт.) написала повідомлення, що у село знову їдуть переселенці. Я їй телефоную і кажу, що не проти сім’ю з дитиною до себе взяти. А вона мені відповідає – тут є чоловік, може, ви не схочете прийняти. Я подумала і кажу: хай іде.
Скажу чесно, цілу ніч не спала, ні, не боялася, просто все у думках прокручувала: хто то, як, я ж людини зовсім не знаю.
Війні немає виправдання
Ось так і потрапив Віктор Чайка в оселю биківлянки. Але жінка не шкодує про своє рішення. Каже, що чоловік дуже працьовитий, у всьому їй підсобляє по господарству.
– У мене було дванадцять складометрів дров, то він їх усі попиляв, порубав. Я тачку у руки, щоб возити, а він каже: «Ні, я сам».
Вийшло, що і Тетяні поміч, і Вікторові прихисток. Ось так колишній спеціаліст-електронік із освітою Запорізького машинобудівного інституту, який усе життя пропрацював в оборонній сфері, залишив рідне помешкання і потрапив на нашу Шумщину. А все війна. Бо через неї довелося пройти стільки випробувань цьому самотньому чоловікові. Як сам розповідає, уже нікого з рідних не залишилося у нього на білому світі.
Зате Віктор Чайка радіє гостинності наших людей. Каже, що мешканці нашого шумського краю – дуже хороші.
Війна змінила багато обставин у нашому житті, поламала мільйони доль, зруйнувала наші плани. І виправдання цьому немає. Але, як важливо, що у цьому нелегкому вирі випробувань є місце людяності, яка притаманна нам, українцям, і чого так бракує тим, хто непрохано прийшов на нашу землю.
