В’язання гачком – давнє мистецтво. Проте воно популярне і сьогодні. А для 82-річної майстрині Валентини Андрійчук воно – як ковток свіжого повітря. За своє життя жінка виплела гачком цілі стоси таких виробів. Найбільше у кімнаті – серветок. Незважаючи на такий поважний вік, жінка продовжує творити.
Нитки, гачок і трішки часу – це все, що потрібно пані Валентині для створення виробу. Жінка в’яже гачком уже більше сімдесят років. Схеми зберігає не лише на папері, а й в голові.
Валентина Андрійчук родом з Сумщини. Навчалася вона у Кролевецькому промисловому технікуму будівельних матеріалів. Її, шістнадцятирічну дівчину, направили на роботу на Шумщину, де вона керувала черепичним цехом на тодішньому «Кераміку». Пізніше працювала у фінвідділі, дитсадку, навчалася у Чернівецькому фінансовому технікумі та у Тернопільському кооперативному.
Через п’ять місяців до Валентини приїхала її сестра Рая, яка навчалася у Шостці. І так вони, східнячки, мешкають тут з 1956 року.
Уже через два роки перебування у нашому краї Валентина вийшла заміж за васьківчанина Василя (на жаль, нині уже покійний). Разом з чоловіком виховали двох дітей. Дочекалися 4 внуків та тішиться 8 правнуками.
Ще з 4 класу Валентина, разом з рідною сестрою Раєю, перейняли техніку в’язання гачком від своєї мами. Тоді було модно створювати такі вироби на вікна (фіранки), на абажури.
А яке ж рукоділля обходиться без пісні! Тож в’яжучи, співали, адже мають гарні голоси.
Майстриня зізнається: в’яже навіть тоді, коли готує їсти.
– У мене на кухні є спеціальна миска, де лежить клубочок з гачком, – розповідає. – Коли кипить юшка чи засмажка на сковорідці, я беру до рук в’язання. То ця миска завжди за мною «ходить».
У своїх роботах жінка використовує схеми візерунків із журналів. А вони у майстрині зберігаються із 1996 року. Є окремі малюнки на аркушах, хоча ці візерунки знає напам’ять. Серед них є схеми польською мовою. Купувала журнали для Валентини Яківни і дочка Алла. Зараз вона мешкає у США. Звідти передає нитки для маминого захоплення.
Жінка й не порахує, скільки виробів створила за своє життя. Але близько 50 з них роз’їхалися по світу. За зиму майстриня в’яже біля тридцяти серветок. Прикрашають її вироби домівку дочки Алли за океаном, є і в Рівному, і в Тюмені, і в Тернополі.
Більше 50 скатертин подарувала майстриня знайомим. А продала, як каже, тільки одну. Але, чи й продала. Просто жінка залишила гроші за таку красу. Валентині Яківні і досі через це незручно.
На дорозі долі усяке траплялося. Багато життєвих ситуацій жінка пригадує, не приховуючи сльози. Та завжди у важкі хвилини бере до рук своє улюблене заняття, і тоді стає легше на душі, забуває про біль.
Коли хворіла, теж в’язала. Дарувала свої вироби, аби хоч якось віддячити за турботу і лікарям, і друзям, і знайомим. У кишені завжди мала нитки та шеделко – так пані Валентина називає гачка, яким в’яже.
А коли творить, отримує масу задоволення. Тоді забуває про хвороби, про біди та негаразди. Увагу зосереджує тільки на роботі.
Багатоколірні вироби майстриня робить тоді, коли закінчуються нитки. Тоді вона комбінує. А так любить світлі, ніжні відтінки. Особливо – білий, бежевий.
Для того, щоб створити одну скатертину, жінці потрібно добрих три дні. Але усе залежить і від складності виробу, і від її величини. Буває, що працює довше – коли займається улюбленою справою, як каже, прихапцем. Трапляється, що великі скатертини в’яже місяць.
Як тільки випадає вільна від господарки та городів хвилька, у руках уже «бігає» гачок. Жінка переконана: в’язання – то її життя.
А ще пані Валентина пробувала свої сили у техніці макраме, рішельє, машинній вишивці.
Збереглися у Валентини Андрійчук вироби, яким уже більше шістдесяти років. Вони ще з дому, де народилася – це накривка на подушки.
Дочка Алла теж має хобі: робить коралі, в’яже макраме. Як каже Валентина Яківна, у неї скільки коралів, що могла б обдарувати весь Шумськ. Але то не дивно – було у кого вдатися.
Жінка розповідає: аби серветка набула гарного вигляду, її потрібно правильно попрати, накрохмалити, просушити, і, звичайно, попрасувати.
– Прати потрібно вручну, прасувати тоді, коли серветка ще повністю не висохла, – ділиться секретами жінка. – Починати треба із середини, аби надати форми, і кожну квіточку, кожного листочка витягувати окремо та прасувати.
Коли згадує минуле, бере до рук сімейні фотоальбоми. Тут збережені спогади про дитинство, юність, батьківську хату, школу, зі світлин до неї посміхаються діти, родина. А тоді погляд мимоволі переходить на вироби, які створила за стільки років. І від цього на душі стає неймовірно затишно. І світ тоді стає кращим.
