Свою щиру посмішку, яка, здавалося б, ніколи не зникала з обличчя, рідним та друзям він даруватиме тепер із портрета, перев’язаного чорною стрічкою. Ця посмішка завжди випромінювала доброзичливість та світло. «Вона у мене фірмова», – любив жартувати хлопець і знову посилав світові свій неймовірний позитив.
Тільки таким знали усі довкола Микиту Бєлякова. Лагідна натура, доброта, мудрість та розважливість. Цим він притягував до себе. Тому мав дуже багато друзів. Кого не спитай про Микиту – почуєш тільки хороше.
Цей юнак із Мирового у свої 20 років добровільно став на захист України від російського окупанта. Він хотів захистити свою державу, родину, друзів. Тому зробив нелегкий вибір і пішов воювати проти ворога. На жаль, у цій запеклій боротьбі загинув, і повернувся Герой на щиті на рідну Шумщину.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Микита Бєляков з перших днів пішов у військкомат і почав проситися у військо. Звісно, що його, тоді 19-річного юнака, не взяли. Тато хлопця із старшим сином Іваном були за кордоном. Але повернулися згодом в Україну. Батька мобілізували, і він пішов захищати Україну. Минуло трохи часу, і Микита знову звернувся у військкомат з наміром підписати контракт. Йому знову відмовили. Пояснили – ти молодий, і тато твій у війську. Та це не зупинило юного патріота. Його намір боронити Вітчизну був усвідомленим та твердим. Поїхав у Львів, пройшов нелегку співбесіду і потрапив у легендарний «Азов».
– У провідну суботу у мене з Микиткою була розмова. Я просила його – подумай, ти ще молодий. Твій тато пішов, щоб ти був удома, – розповідає хрещена мама Оксана Мельничук. – Тоді Микитка відповів: «Я вже все вирішив, не можу по-іншому». Мій син Данило – курсант Одеської військової академії. Хлопці дуже близько спілкувалися, обоє патріотично налаштовані. Микита казав братові про свій свідомий вибір.
Улітку цього року Микита Бєляков одягнув військову форму. Три місяці навчань, і вже восени він потрапив на фронт. Спочатку служив водієм – його завданням було підвозити на передову снаряди. Невдовзі юний воїн перевівся у роту вогневої підтримки танкової бригади.
Рідні розповідають, що групу, у якій був Микита, накрила ворожа авіація. Микиту хоронили у закритій труні. Він так мало пожив, так багато не встиг. А мав стільки планів!
Замість цього, повернувся додому на щиті. Білим птахом полетів у небо, а рідним та друзям залишив у серці вічний біль та добрий спогад про себе.
– За два тижні до загибелі Микитка приходив додому у відпустку, – каже хрещена мама Оксана Мельничук. – Якраз так вийшло, що мій син перебував у 44-ій бригаді у Тернополі, приїхала і моя старша донька. Він побачив усіх рідних, поспілкувався. Тоді Микитка казав до мами: «То війна, і всяке може статися. Але що б там не було, я хочу, щоб ти жила, посміхалася». А як сідав в автобус, обіцяв: «Я виживу, я повернуся!».
Клятий ворог відібрав у хлопця шанс на життя. А материнське серце вічно стискатиметься від туги, від невимовної втрати. Бо хіба можна заспокоїти батьків, які хоронять такого молодого сина, який був їм у житті справжньою опорою навіть у такі юні роки.
Микитка дуже любив і беріг свою маму. Він усе робив, щоб допомогти їй, підтримував. Хрещена Оксана розповіла, що коли хлопчику було всього 8-10 років, він уже турбувався про рідну людину. Попорає, прибере, насмажить картоплі перед маминим приходом з роботи. Казав: вона ж стомлена повернеться, то хай краще відпочине. Як підріс, то ще більше турбот по господарству взяв на себе.
Був дуже працьовитим та відповідальним. Як тільки хлопцеві виповнилося 18 років, поїхав у Польщу, заробив грошей та купив автомобіля, потім продав та придбав іншого.
Де б не навчався Микита Бєляков, з ким би не дружив – усі в один голос кажуть про нього тільки хороше. Це була настільки чесна, добра, світла дитина, свідомий юнак, мудрий не по роках, патріот, що таких годі й пошукати.
Ось що про свого колишнього учня Микиту розповіла його перша учителька з Кордишівської гімназії Алла Атаманчук:
“У 2009 році до мене, у 1 клас Кордишівської школи, прийшло 8 дітей: 4 хлопчики, 4 дівчинки. Микитка Бєляков відразу здивував своєю допитливістю. Він усім цікавився, дуже любив переглядати енциклопедії, багато читав.
Це був справжній джентльмен. Після уроків брав усі портфелики дівчат і ніс їх додому, декому – аж до самої хати. Був акуратним та вихованим. Любив одягати краватку або «метелика».
Ніколи Микита нікого не скривдив, навпаки, допомагав. У нашому класі вчився хлопчик, який погано розмовляв. Його розуміли лише ми. Микита завжди приходив однокласнику на допомогу. Читав за хлопчика тексти, щоб той міг хоча б переказати.
У класі Микитка був лідером, мав відповідальне доручення – майстер по спорту. Уроки фізкультури дуже любив, усе у нього виходило чітко.
На заходах, як класних, так і шкільних, йому давали вивчити найбільше слів, бо пам’ять мав ідеальну. Вірші декламував так, що я заслухувалася. Завжди грав найбільші ролі, в нього все виходило з першого дубля.
Микитка дуже гарно танцював. Жодного разу, а ми часто готували такі виступи, він не сказав, що не хоче танцювати, що не буде брати у чомусь участі.
Цей клас був дуже дружній, ми усе робили разом: екскурсії, походи, колядування. Микита завжди підіймав нам настрій. Знаєте, коли на столі були солодощі, діти пригощалися, він ніколи першим нічого не брав. Коли вже усі пригостилися, то він міг аж тоді щось взяти, або казав: нехай ті цукерки чи печиво беруть дівчата.
У характері хлопця домінували такі риси: доброта, ввічливість, коректність, справедливість, стриманість, працелюбність.
Любов до праці у нього була закладена з дитинства: він сам рано вставав, щоб допомогти мамі (кролям рвав траву, чистив клітки). Приходив зі школи, прибирав, щоб мамі було легше (тато був на заробітках, а брат навчався).
Микитка дуже любив свою сім’ю, поважав дорослих. Наш клас був на 2 поверсі. У 5 клас діти перейшли на третій поверх. То три роки поспіль Микитка приходив до мене і завжди питав, може, треба щось допомогти.
А прибирав у класі так, як цього не робила жодна дівчинка. Спочатку витирав пил зверху, потім складав іграшки, а вже тоді замітав.
З Кордишівської школи він пішов не після 9 класу, а трішки раніше. Навчався в Шумській ЗОШ І-ІІІ ст. №1. Після уроків часто заїжджав до нас, завжди заходив у мій клас. Я Микитку дуже любила, його любили усі.
Не можу стримати сліз. Клята війна забрала таку хорошу дитину. Напевно, любов до рідних, любов до України змусила хлопця піти захищати свій край”.
Не віриться, що Микити Бєлякова уже немає серед нас. Адже він так хотів жити, мріяти, планувати, реалізовувати задумане. Любив свою родину, друзів, увесь світ. І свою Україну, заради порятунку якої приніс найбільшу жертву – своє власне молоде життя. Загинув наш земляк на Різдво, 26 грудня, на Луганщині.
Перша вчителька Микити пригадує, як у дитинстві хлопець хотів стати будівельником, як його тато. Казав, що усім побудує нові хати. Не встиг… Але Микита зробив для нас набагато більше. Він виборював для нас Перемогу, щоб у мирі та спокої ми могли будувати наш спільний дім, ім’я якому – Україна!
