Під час боїв під Бахмутом Донецької області отримав поранення наш земляк Тимофій Антощук. 27 листопада 2022 року 32-річний сержант через травми помер.
Народився та виріс Тимофій у Шумбарі, закінчив місцеву школу. Як пригадує тодішня директорка закладу Світлана Ковальчук, хлопець навчався добре. За колишньою системою оцінювання – на четвірки і п’ятірки. Завжди умів відстояти власну позицію. При цьому, ніколи й нікому не грубив, був не багатослівним.
Тимофій мав нахил до технічних дисциплін. Особливо тягнувся до вчителя трудового навчання, і наставник теж підтримував учня.
– Це дитина, яка знала сільську роботу, уміла ходити за плугом, допомагати батькам. Хлопець був мовчазним, навіть, коли грався, – пригадує про свого учня його перша вчителька.
Одружився Тимофій з кременчанкою Оленою, трохи проживали у селі. Згодом придбали житло у Тернополі. Звідки чоловіка і мобілізували до війська. Перед тим пройшов АТО, згодом їздив на заробітки за кордон.
Як тільки відбулося повномасштабне вторгнення росії у нашу державу, став на захист України. «Тіма» – так лагідно називали його хлопці із села, а побратими – «Тімон».
У родини Антощуків ще є дочка Вікторія та син Володимир, який теж служив в АТО. Після того був у Польщі на заробітках. Як тільки розпочалася війна, не задумуючись, теж пішов боронити Україну від російського окупанта.
– Ці хлопці – особливого патріотичного виховання, та й уся їхня родина така – усім серцем вболівають за Україну, – розповідає Світлана Ковальчук. – Навіть коли бабуся розповідала онукам казку, то сама чула, як вона казала: «Жили собі дід і баба, і була в них курочка ряба. Курочка була дуже гарна, бо то наша курочка – українська…».
У кінці жовтня вперше за вісім місяців Тимофій приїжджав додому у відпустку. Мама тоді просила: може, більше не йди, бо ж мав поранення. У відповідь почула:
– Я не можу собі цього дозволити. Я ж був в АТО, і за вісім місяців ми з побратимами знаємо, за що воюємо. Ми не боїмося бути в окопі, ми не боїмося піти в атаку. А хлопці, які пішли б уперше захищати, можуть злякатися пострілу, загинути і друзів підставити. Повір, мамо, Україна буде. Ти просто молися за мене – це все, що мені потрібно.
– Як щось з тобою станеться, я не переживу, – казала мама.
Тоді Тимофій її заспокоював:
– Одна людина народжується на цій землі, щоб бути вчителем, інша – лікарем, ще хтось – щоб хліб сіяти, а я відчуваю в собі талант від Бога – воювати. Якщо зі мною щось і станеться, ні на кого не гнівайся, бо я хочу, щоб Україна відбулася, як держава. Хочу, щоб моя дитина жила у себе вдома, не їздила по світах заробляти гроші, а, тим більше, не була у російській кабалі, – такі напутні слова дав найріднішій і пішов воювати.
Тимофій мав мрію – стати моряком. Напевно, тому вступив у Нахімовське училище, потім перевівся до Києва – в інститут водного транспорту, на судномеханіка. Та не судилося…
З дружиною Оленою Тимофій жив у любові та злагоді. Тішилися сином Глібом. Для своєї сім’ї, яку цінував понад усе, чоловік був справжнім захисником, опорою та надією.
У загиблого воїна залишилися у Шумбарі батьки. Мама – Тетяна Полікарпівна, яка хворіє, і тато – Анатолій Олексійович, а ще – бабуся Марія.
У Тернополі відбулося прощання з Тимофієм Антощуком, який поклав життя за Україну в бою проти російських окупантів. У знак шани і вічної пам’яті його бойові побратими зробили напис на снаряді: «За Тімона», і випустили його.
Для всіх нас Тимофій буде прикладом мужності і відваги, справжнім патріотом своєї країни, сміливим, рішучим, наполегливим.
Для рідних цей біль залишиться назавжди, а ми маємо пам’ятати про Героїв, які наближали Переможний день.
