Біженко зі столиці розповіла про те, як довелося залишити рідну домівку, та про знайомих, які зараз у бомбосховищах
Олена Кагарлицька – 50-річна жінка з непростою долею. Одна з тих біженців, які переїхали на Шумщину, подалі від війни, яку цинічно розпочала Росія.
До 24 лютого вона, як мільйони українців, мирно жила й працювала. У Києві, Харкові, Дніпрі – сотнях і тисячах міст, містечок, після агресії почався новий відлік часу. Нове життя, не схоже на попереднє.
Олена – киянка з 2006 року, родом з Жовтих Вод, що на Дніпропетровщині. Там мешкають її батьки. У столиці моя співрозмовниця мешкала поряд з донькою, зятем та двома онуками до вимушеного переїзду у Залісці. Зараз у квартирі – нікого, взяли лише особисті речі.
Того чорного четверга, вранці, Олена, не підозрюючи нічого лихого, як звичайно, збиралася на роботу – працює у фармацевтичній індустрії фахівцем зі стандартизації. Як раптом дзвінок з рідного дому – на Україну напав «старший брат», війна. Після короткої сімейної ради було вирішено, з метою безпеки, жіночій половині та маленьким дітям виїхати на Тернопільщину.
Чоловіки – зять разом зі своїм рідним братом – залишилися у Києві. Олена, разом з донькою та внучатами, з 26 лютого на Шумщині. Дорога зайняла 12 годин, коли, зазвичай, у мирний час це було б десь до 5-6 годин. До Житомира діставалися об’їзними шляхами. По селах – центральна траса була у заторах. Проблематично навіть заправити автівку – добре, що донька зробила це заздалегідь.
– Адже ніхто навіть гадки не мав, що Росія від залякування та брязкання зброєю насмілиться перейти до широкомасштабної агресії. 24 лютого зранку до дзвінка мами не знала, що трапилося, але всередині, на рівні інтуїції, було таке передчуття, ніби щось сталося.
Скажу відверто: хоч і страшно було – чути вибухи, стрілянину, але не хотілося залишати Київ. Там залишилися мої рідні, друзі, колеги, знайомі. Весь світ вже, напевно, знає фото столичної висотки на вулиці Валерія Лобановського, у яку влучила ракета. А я біля цього місця кожного разу проходжу на зупинку громадського транспорту.
Вже із Залісець телефонувала колезі, у якої в сім’ї маленька є дитинка. Хотіла запросити їх сюди, на Шумщину. Вони перебувають у бомбосховищі на Троєщині. Там тривають бойові дії, і вибратися зараз звідти непросто і небезпечно. Намагаюся телефонувати, але 27 лютого зв’язку цілий день з ними не було, позавчора ще спілкувалася. Переживаю, хвилююся – у них в укритті маля ще й захворіло, – розповідає пані Олена. – Медикаментів у них немає. Два студенти-медики, які теж знаходилися у сховищі, зробили укол. Всі схвильовані, стурбовані, особливо, що стосується жінок.
У чоловіків присутність духу вища, немає загальних панічних настроїв. Вони налаштовані захищати своє місто, свої домівки. Хочеться підтримати їх морально у цьому, щось зробити корисне. У мене з моїм сватом виникло бажання піти й почергувати на блокпосту, облаштованого при в’їзді у Залісці мешканцями села, що самоорганізувалися.
Дуже важливо, коли у час небезпеки люди гуртуються навколо єдиної мети – зробити безпечним наше життя тут, а там – де бої, перемогти нападників, яких сюди ніхто не кликав. Хочу всім подякувати за те, що кожен на своєму місці виконує свій обов’язок.
На мій погляд, ця війна має об’єднати народ з проукраїнським духом, а у проросійських українців – можливо, відкриються очі.
Ми всі різні, але в нас є одне спільне – ми живемо на одній, Богом дарованій, землі, ми хочемо бути на ній господарями. Українці повинні зустрічати, і щораз уже більше зустрічають непроханих «гостей» гострими стравами нашої зброї, пекельними коктейлями.
Мені жаль обманутих, зазомбованих росіян – звичайних солдатів, які думали, що їдуть на навчання, їхніх матерів, які не відають, що їхніх дітей послали на смерть в іншу, миролюбну країну, яка нікому не загрожувала.
Хіба що комусь у його хворобливій уяві. Наші хлопці, чоловіки знають, що йдуть битися за своє, правда на нашому боці.
Олена в Залісцях не перший раз. Приїздить погостювати, особливо з внучатами, до сватів років зо два. Просто у захваті від наших краєвидів, природи, лелечих гнізд, а, особливо – людей.
Таких щирих, гостинних, доброзичливих, чуйних, добросердечних, порядних. Каже – у Києві таких не часто зустрінеш, як тут, у сільській глибинці. І усе це ми мусимо відстояти. Якщо ми будемо сильні духом, то усе вдасться. І нас не перемогти.
