Цей чоловік, коли отримав повістку із військкомату, міг відмовитися іти на війну. Як священнослужитель, він має таке право. Надав би довідку і залишився біля сім’ї. Але не зробив цього, а 13 березня, це була неділя, прийняв важливе рішення – іти боронити свою державу.
– Я був готовий до цього, розумів, що іду захищати Україну, свою сім’ю. Розумів, що потрібен там, як священнослужитель. Розумів, що там є люди, які хочуть почути про Бога, адже саме молитви до Господа тримають нас, допомагають на війні, – переконаний Степан Юзюк, який з перших днів повномасштабного вторгнення служить у військах інженерної розвідки на Донеччині.
Степан розповідає, наскільки важливою для людей, особливо – для воїнів, є молитва. Каже, що на війні, де на кожному кроці чатує смерть, люди змінюються у духовному плані.
– Навіть ті, хто до цього не задумувався про Бога, автоматично вважав себе християнином, сприймають усе по-іншому. Щодня о 9 годині у нас є молитва. Хлопці усвідомлюють, як це важливо, стримуються у висловлюваннях. Я ось поїхав у коротку відпустку, телефоную до своїх і питаю: «Ну, як там наша традиція молитися?». І побратими її підтримують, – розповідає Степан Юзюк.
Чоловік служить у військах інженерної розвідки. Часто, коли готують позиції, які мають зайняти наші війська, роблять це під прицілом ворога. Розповідає про те, як працювали біля Вугледара. Тоді було потрапляння в екскаватор, яким рили окопи.
– Цим людям, які працюють за кермом такої техніки, треба уже давати медалі, адже щоразу вони ризикують життям, – переконаний Степан Юзюк.
Чоловік розповідає, наскільки для них, українських солдатів, важлива підтримка тилу. Адже ситому воїну, який відчуває, що про нього дбають, воювати легше.
Пригадує, як у перші дні воїни брали кожен по одній ложці тушкованого м’яса – щоб усім вистачило. А коли перший раз привезли вареники, Степан плакав, бо знав, що їх ліпила дитина.
– Мені тоді здавалося, що смачніших вареників я у житті не їв, – розповідає чоловік про важливість підтримки тих, хто на передовій.
Чули б ви, з якою вдячністю Степан Юзюк говорить про людей, які долучаються до волонтерства. Особливо – про мешканців Суража та Ходак, які на базі місцевого НВК готують страви для воїнів, за кожного, хто робить вклад у спільну справу, про людей, які возять усе це на передову, про церкви, які допомагають і моляться.
Степан рідко називає прізвища, бо боїться когось пропустити, адже людей, які підтримують, багато. І він просить кожному подякувати від його імені, від імені бойових побратимів за таку допомогу. Натомість переконую – це ми маємо вам дякувати за те, що стоїте проти ворога, за те, що оберігаєте, за те, що ризикуєте власним життям.
На що Степан Юзюк відповідає: «Якщо є міцний тил, то й в армії простіше, і настрій кращий». А настрій і справді має значення. Адже це – війна, і доводиться бачити, як гинуть твої побратими, жити під обстрілами і вірити, що Переможний день настане.
Запитую, як там наші воїни? «Тримаються, – каже Степан. – В армії є дисципліна та порядок, і це виховує. У нас хороші командири, які турбуються про кожного солдата. Тепер і забезпечення краще. Якщо на початках було мало зброї, то зараз ситуація поліпшилася».
– Степане, ви там, на передовій, усе бачите на власні очі. Чи є якісь прогнози, коли закінчиться війна? – звертаюся до чоловіка із запитанням, яке хвилює кожного українця.
– Точної дати вам ніхто не скаже. Перемога обов’язково буде, але це питання часу. Сьогодні є багато прогнозів, які оприлюднюють. Але достеменно не знає ніхто. Усе – у Божих руках. Тому маємо молитися і вірити, – каже Степан Юзюк, який після короткої тижневої відпустки знову повернувся на передову.
А вдома залишилася його сім’я, яка своєю підтримкою додає чоловікові сил і снаги.
– Кожного разу, коли Степан іде на бойове завдання або починаються обстріли, ми молимося, – розповідає дружина Оксана. – Навіть, якщо це ніч, не спимо, доки Степан не зателефонує і повідомить: «Усе добре». Тоді знову дякуємо Богу, що зберіг.
А телефонує, коли повертається, бо на бойові завдання телефонів із собою не беруть, адже ворог легко тоді визначає наших воїнів.
Степан переконаний, що саме Боже провидіння допомагає на війні. Як приклад, дає мені переглянути відео. Неподалік будинку, де дислокувалася частина, снаряд влучив у землю. Якби він здетонував, ні від будівлі, ні від воїнів нічого не залишилося б. А тут – величезна вирва і поряд – цілісінький будинок.
– Я, як дружина, неохоче відпускала чоловіка на війну. Але він тоді сказав рішуче: «Хто, як не ми?». І пішов. А нам залишається молитися Богу і просити зберегти Україну і кожного воїна, – каже Оксана Юзюк.
– І чекати Перемоги, – додає Степан. – Я дякую усім, хто про нас дбає. Кого не зустрів, не подякував особисто – хочу зробити це зараз. Людям – миру, спокою. Знаходьте час для молитви. Це дуже важливо – і для воїнів, і для усіх українців.
Коли ми заходили у редакцію, до Степана на вулиці підійшла землячка. Потиснула йому руку, обійняла і щиро дякувала за службу, за спокій тут, на Шумщині, за те, що береже Україну і наближає Переможний день. І таке бажання є у багатьох – подякувати нашим солдатам, які тримають небо над Україною. Вони роблять це ціною власного життя та здоров’я. А ми можемо це робити ціною молитви і волонтерства. Не забуваймо про це. Не втомлюймося допомагати тут, у тилу. Бо якщо тримаються наші захисники та захисниці на фронті під зливою обстрілів, ми, тим більше, не маємо права опускати руки. Не маємо права забувати, що війна триває…
